Дорогоцінною скарбницею Донбасу, зокрема Добропільщини, давно вважають чорне золото – вугілля, золото нив її «Доброго поля», що дало не лише славу, але й назву цьому краю. Ще одне з найбільших її багатств – це люди, їх золоті руки й палкі серця. Але, як відомо, Донеччина багата не тільки на людей праці, а й на майстрів художнього слова, людей творчих, наділених особливим даром – передавати вогонь і біль своєї душі засобом поетичного слова іншим людям.
З Донбасу вийшли й починали творчий шлях чимало давно відомих всій Україні письменників, серед яких і наш талановитий земляк, поет-сучасник Віктор Петрович Руденко. Народився він 3 вересня 1940 року в селі Добропілля, що на Донеччині. Навчався у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. Працював у міських та обласних газетах, свого часу був відповідальним секретарем у журналі «Донбас». Також є лауреатом Міжнародного фестивалю слова «Надбання» та членом Національної Спілки письменників України.
Віктор Руденко за роки творчої діяльності видав понад п’ятнадцять книг поезії та прози, написаних російською та українською мовами. Це поетичні збірки – “Крила над морем”, “Від моря не йди”, “Тепло рідного берега”, “Хліб і вугілля”, “Покличу – відгукись”, “Врятуйте батьківщину мою”, “Ода коханої”, “Вибачте за кохання”», «Дні чорної зірки», «Подвиг самотності» тощо.
Фрагменти у його творчості – це, зокрема, тема донецького Приазов’я. Також Віктор Руденко ґрунтовно розробляє тему любові до батьківської землі, рідного краю, позначену ним як Добре Поле, оскільки саме на Добропільщині пройшли дитинство та юність митця, тут його родове коріння та могили предків. І він присвятив їм найкращі свої поеми – «Рідне», «Добропільський бузок», «Найкоротша дорога» та інші.
Темою малої батьківщини пронизана й книга обраних творів «Молитва про кохання та покаяння». Письменник також видав книгу прози – повість «Сказання про Савур-Могилу», пізніше підготував до видання повість-сказання про Добре Поле.
Переважна більшість поезій Віктора Руденка присвячена рідному краю, його красі та працьовитим землякам. Митець надзвичайно палко шанує хлібосольний край, у якому народився, і висловлює безмежні почуття щирості й любові до нього в поетичних рядках своєї першої книги під назвою «Крила над морем»:
Доброе полюшко – Доброполье.
Тихо, безоблачно и тепло.
Встретит вас ласково,
Хлебом и солью,
Принаряженное в зелень село.
Вот оно, близкое сердцу и милое,
С песней мельничного крыла,
С вечным молчанием братской могилы,
Что на виду, посредине села.
По палисаду проторенной тропкой,
Где по бокам – лишь трава-лебеда,
Мама к могиле придет неторопко,
Чтоб улыбнулся отец сквозь года.
Доброе полюшко – Доброполье!
В самом разгаре лучистого дня
В крике кукушки прорежется болью
Память моя. («Доброполье»)
Провідна тема наступних книг «Завірюха долі» та «Діти вічної печалі» – це Батьківщина, велика й мала, і судомна віра, що з настанням світанку до нас прийде оновлене буття, яке не принижує людської гідності. Це, звичайно, і пам’ять, непереборна й неминуча, бо, як ми знаємо, існує суворий закон: не згадаємо ми – і нас потім забудуть. І ще один, дуже серйозний мотив – це творчість, його біографія та стрижень, на якому ця творчість тримається. Автор постійно нагадує нам про чесність і сумління, про філософське служіння часу і своїй Батьківщині, яке неодмінно стане світлоликим, якщо такими будемо ми:
Степь догорает на ветрах зловещих,
Как лучшая, святейшая из книг,
Но по краям, как искры веры вещей,
Цикорий гордый цветом не поник.
Пускай над степью низко виснут тучи –
Растет, цветет на грани торжества
В моих убогих, рыхлых, затхлых кручах
Моя голубоглазая трава.
И потому на жутких сломах века
Мне не служить вовек вандалам лжи.
Я снова слово, как ранет от ветки,
Нежнея, отрываю от души.
И к родословным ухожу истокам,
Где ветры сумасшедшие ревут,
И рву, и рву, и заплетаю в строки
Мою голубоглазую траву… («Голубоглазая трава»)
І хоча більшість творів поета-земляка написана російською мовою, тим не менш Віктор Руденко є патріотом своєї землі, уболіває за «гіркувату слов’янську долю», завжди лірично висловлює ніжні почуття до малої батьківщини, захоплюється мужністю, сталевою міццю й працьовитістю різних професій промислового Донбасу – «дітей Доброго Поля»:
Мы в шахтерских поселках
грязище месили,
Мы у Господа Бога еду не просили –
Нервом, сердцем, зубами,
не просто лопатой
Вырывали ее из пластов, из агата.
Там давно на копрах
не мелькают колеса,
И забой, и откатка, и ствол безголосы –
За отвалы поспешно ушли мы, печальны,
Не забыв о своих родословных началах.
Мы по градам да весям
не семенем сорным
Понеслись вместе с ветром –
как зерна, как зерна!
Кто прораб, кто поэт, кто возвышен до мэра –
Все при совести высшей, при чести и вере.
Из выносливых стай мы,
для нас под запретом
Быть породой гнилой,
нам по духу – быть крепью.
Кто припаян к эпохе душою, не кожей,
Может быть гражданином, но не вельможей.
Там, где мы, там и дел наших
Доброе Поле –
Пусть еще горьковата славянская доля,
Но пока не в завале лежим и глазасты,
Воронье нас не сморит
с Отчизной в ненастье.
Наши вещие помыслы не устарели:
Мы – опора для слабых, мы – света прострелы,
Где народные судьбы во власти у тьмы, –
Из поселков шахтерских,
Из мужества мы! (Із книги «Земля Сосюри», вірш «Дети доброго поля», присвячено Віктору Дерипасці).
