Дихне над очеретами
Зі сходу вітровій.
Донеччино, Донеччино,
Коханий краю мій…
Станіслав Жуковський
Після окупації Донецька російсько-сепаратистськими військами навесні 2014 року в колі друзів Станіслав Віталійович сумовито говорив: «Свого часу я був дитиною війни, а тепер довелося стати дідусем війни».
І в цьому він мав рацію, адже влітку 1941 року його, трирічного хлопчика (народився С. Жуковський 18 липня 1938 року в робітничій родині в Севастополі) кораблем було вивезено з напівоточеного міста на Кіровоградщину (село Рівне).
Там він закінчив середню школу, потім Єнакієвське технічне училище (здобув професію помічника машиніста паровоза), відслужив армію, деякий час попрацював машиністом на Єнакієвському металургійному заводі, і після всеціло віддався журналістсько-літературній діяльності: періодичні видання Єнакієва та Донецька, старший редактор видавництва «Донбас», з 1982 року відповідальний секретар Донецької організації Спілки письменників України, від 2001 року — її голова.
Живучи в окупованому Донецьку, С. Жуковський ніколи не приховував своєї проукраїнської налаштованості: виступаючи перед студентами, читав їм свої поезії українською мовою і спілкувався з ними по-українськи, періодично передавав свої нові твори до українських періодичних видань, тому в 2018 році був обраний делегатом чергового з’їзду письменників України, зумівши подолати всі перепони і прибути до Києва.
Там він, за спогадами його учня П. Куща, розповідав: «Усе навколо російське – гроші, товари у магазинах, ліки в аптеках. Усе невисокої якості і дуже дороге. Удвічі-утричі дорожче, ніж в Україні. А найгірше – це культурна пустеля. Українських газет, книжок, театру, кіно немає взагалі. На українські телевізійні канали можуть дивитися тільки ті, у кого є супутникова антена. Ну, і страх. Люди бояться говорити відверто один з одним. Донецьк зазнав руйнувань, але здебільшого їх уже відремонтували. Я мрію дожити до того часу, коли Донецьк знову стане Україною».
На жаль, цього не сталося: поет помер 15 січня 2020 року.
Але залишилася його творчість. Ним написано понад три десятки поетичних збірок («Прагнення краси», «На перехрестях долі», «Вітер часу», «Колія», «Заповітний степ», «Освідчення в любові», «Сонцецвіт», «Межа»), а пісенна збірка «Калинова вода» дала назву обласному пісенно-фольклорному фестивалю: «В гаю розрив-трава пахтіла молода, А за кущами, наче в насолоду, Дзвеніла нам калинова вода І дарувала дивну прохолоду», а вірш «Донеччина» став неофіційним гімном шахтарського краю.
