У слов’янському міфологічному світорозумінні вода осмислюється як носій жіночого начала. Для українців животворний уплив води часто асоціюється з материнською турботою, її лагідністю, здатністю омити й оновити стражденні тіло й душу. Про це думається, коли читаєш вірші Анатолія Мироненка, присвячені річці дитинства Росава на Київщині, води якої органічно злилися з водами Сіверського Дінця, на берегах якого проходили останні роки життя поета. А життєвий шлях Анатолія Антоновича частіше був засланий терновими колючками, ніж пелюстками троянди.
Народився А. Мироненко 25 квітня 1937 року в селі Росава на Київщині. Але доля розпорядилася так, що більша частина життя була пов’язана з Донеччиною: Горлівський інститут іноземних мов, працював учителем, а потім вихователем у школі-інтернаті Краматорська. Та довелося скоштувати гіркого хліба безробітного й безхатченка, бо морально-духовні принципи поета і громадянина не виписувалися в «прокрустове ложе» офіційної радянської тоталітарної системи.
Через це виникали постійні перешкоди й на творчому фронті. Перша поетична збірка «Колір щастя», яка практично вже була готова до видання, була знята з виробництва. Стараннями друзів удалося в 1978 році видати невеличку за об’ємом збірочку «Росава» (за неї в 1993 році А. Мироненко був відзначений Донецькою обласною літературною премією ім. Володимира Сосюри).
Запона відвертого ігнорування й замовчування трохи спала тільки з отриманням Україною незалежності (у 2000 році вийшла збірка «Вічні косарі», у 2002-2003 рр. двотомник поезій та драм. творів «Я – Святославич», 2008 р. – «Моє Святогір’я», 2010 р. – «Вселенской печали пора» (в перекладі російською мовою), а ще надзвичайно оригінальна за потрактуванням наріжних філософських понять фундаментальна праця «Філософія життя і кінець основного питання філософії» (2006 р.).
Останні роки А. Мироненко жив самітньо в Святогірську, там його навідували друзі-поети, і тоді на березі Дінця відбувалися імпровізовані поетичні вечори, на яких автори обмінювалися своїми поетичними новинками.
Анатолія Мироненка по-звірячому було вбито в Слов’янську 24 серпня 2009 року. Але, незважаючи на всі негаразди, ім’я поета було добре відоме поза межами України.
Краматорський краєзнавець В. Коцаренко зазначає: «Трапилося так, що харківські друзі Анатолія Мироненка переслали його вірші до Канади. Там їх опублікував журнал української діаспори «»Нові дні». Вихід журналу співпав з поїздкою до країни Кленового Листа Президента України Л. Кучми. На обкладинці журналу було надруковано портрет Президента України, а на 1-й сторінці – вірші поета зі Святогірська. Вони зайняли дві сторінки. У кінці другої – портрет Мироненка й коротка довідка про нього».
Особливою ж популярністю і за кордоном, і в Україні користується вірш «Плакуча верба» (тільки в Україні музику до нього склали сім композиторів). Так, у Канаді, Аргентині, Бразилії цей вірш-пісня вважається гімном українців діаспори:
Я плакучу вербу посаджу біля хати
і поїду в далекі-далекі краї.
І мене з далини виглядатиме мати,
об тривоги ламаючи руки свої.
……………………………………
Певно, мій коли-небудь зупиниться потяг,
і збіжу я в долину з крутого горба!..
Тільки стріне мене у скрипучих воротях
замість рідної неньки плакуча верба.
А нам, землякам Анатолія Мироненка, хай стануть пам’ятними його слова-клятва:
Я – Святославич, княжий воїн,
Іду на ви,
Іду на ви!
