Я пережив наругу і полон,
Я зацілів в убивчім гурагані…
Михайло Орест про Леоніда Лимана
Леонід Іванович Григорів (псевдонім Лиман – це прізвище одного з далеких його родичів) – людина з непростою, хоча, може здатися на перший погляд, малопримітною біографією. Народився він 13 серпня 1922 року в с. Малі Сорочинці на Полтавщині в родині священика. Батька було розстріляно під час сталінських репресій, старший брат помер від сухот, мати наклала на себе руки. Хлопчиком-сиротою опікувалася громада села Соснівка, де батько був священиком.
Пам’ятаючи це, уже в 60-х роках з Нью-Йорка Л. Лиман написав листа землякам: «Я не багатий і не бідний. Живу в Америці. Є що їсти й пити, є дах над головою. Маю можливість вам трохи допомогти. Все, що вишлю, прийміть як подяку за те, що були близькими людьми моєму батькові, за те, що ви молилися разом з ним…».
Навчався в Гадяцькому педагогічному технікумі та Харківському учительському інституті. Під час Другої світової війни працював у газеті «Нова Україна» (Харків), відвідував окуповані німцями Одесу, Миколаїв, Донецьк (певний час мешкав, імовірно, у Краматорську, про що свідчить його вірш «Краматорськ»), був свідком розкопок масових захоронень людей, знищених комуністичним режимом у Вінниці (1943). Відтак оселився у Львові, який на той час був своєрідною «Меккою» для українських письменників, друкувався в газетах «Львівські вісті», «Краківські вісті», у журналі «Наші дні».
Під кінець війни переїздить до Німеччини, проживаючи в таборах для переміщених осіб. Багато зробив для розбудови Митецького українського руху (МУР), який сформувався на території Західної Німеччини. Хоча на перших ролях там були письменники, які заявили про себе ще до початку Другої світової війни (У. Самчук, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, О. Лятуринська, О. Стефанович, Ю. Косач, І. Багряний), критик Качуровський відзначає небувалий авторитет Л. Лимана серед усіх тамтешніх літераторів: «Чи не єдиний, кого не висміювали, як Ситника, не пародіювали, як Славутича, не викидали з літератури, як Юрія Балка, був Леонід Лиман, на позитивній оцінці творчости якого сходилися такі світоглядно протилежні критики, як Юрій Лавріненко та Володимир Державин».
У 1949 році Л. Лиман перебрався до Нью-Йорка (США). Працював натирачем підлоги, був двірником будинку Української академії в Нью-Йорку. Там йому виділили кімнату на третьому поверсі, під дахом, у якій прожив багато років, але «вона лишалася такою ж холостяцьки-необжитою, якою була б, якби він там зупинявся на один-єдиний день». Це, швидше, тому, що Л. Лимана цікавив не побут, а улюблена справа: у 1960-70-х роках власними силами видавав часопис суспільно-політичної проблематики «Нотатник», уміщуючи там багато матеріалу про Україну.
За свідченнями людей, які близько знали письменника, «у ті роки, коли ми мало звертали уваги на життя в Україні, він пильно стежив за радянською пресою; він буквально не вилазив з бібліотек. Лиман постійно коментував на радіо і в своєму «Нотатнику» події в Україні. 3дається, це єдине, що його тоді не перестало цікавити».
Помер Леонід Лиман у Нью-Йорку 31 жовтня 2003 року.
Кількісно літературний доробок Л. Лимана невеликий: збірка поезій «Біла трава» (одна з «найцікавіших книжок української еміграційної поезії шістдесятих років»), повісті «Колгоспники» та «Повість про Харків». Про останній твір критики зазначали: «Такого твору в українській літературі немає. Можна узагальнювати, кажучи: це повість про страх. Про великий, неосяжний, непоборний, неусвідомлений страх індивіда бути самим собою. Про страх перед майбутнім, від якого персонажі не сподіваються нічого доброго. Водночас це повість про людей, що не тільки не знайшли, а й не шукали себе, і можливо, вони так ніколи й не стануть собою. І це також повість про перше покоління тих, кого у світі назвуть гомо совєтікус».
Характерною особливістю стилю Л. Лимана було вміння знайти місце новому слову, перетворити прозу на поезію, що яскраво демонструє вірш «Краматорськ», в якому авторові вдалося доволі точно передати тривожно-розгублені настрої, що панували на початку війни:
Робочий поїзд з Красного Лиману,
Спізнившися, приїхав уночі,
Коли свердили височінь весняну
Високих домен вогненні смерчі.
І танки йшли з заводу на плятформи,
Зенітки збили, але свій літак,
Донбасівець (за браком уніформи)
Ішов на фронт, одягшись у піджак.
Лишились там індустріяльні клени,
Робочі клюби вицвілі й бліді.
Вже шоста осінь, як віднято в мене
Залізне місто, де я жив тоді.
Минулого не треба повертати:
Чомусь тривожно в серці вирина
Останній поїзд, без рушниць солдати
І жінка, що ловила шпигуна.
Так сталося, що більшу половину свого життя Л. Лиман прожив поза Україною, але ніколи не забував її, снив нею й вірив у її краще майбутнє:
… віриться мені,
Що Україна буде молодіти
І переможців чутиме пісні.
* * *
Україна прогримить могутньо,
В віки піднісши непомеркний стяг.
