«…се «поет милостю божою»
Олександр Лотоцький
Є письменники, чиє ім’я завжди шанобливо згадують нащадки, їхні твори представлені в шкільних хрестоматіях тощо. А є такі, образ яких плин часу трохи затьмарює, вони практично мало відомі широкому загалу. Це, безумовно, не справедливо, але така об’єктивна даність. Однак засуллями істориків літератури, ентузіастів краєзнавців їхні забуті імена повертаються до сучасників, і вони посідають належне їм місце в історико-культурному житті будь-якого суспільства.
До таких письмеників саме й належить Микола Федорович Чернявський, про якого більш-менш почали постійно говорити з моменту опублікування донецьким літератором-краєзнавцем Володимиром Костенком у 1964 році нарису «На шляхах велелюдних» та видання в Києві в 1966 році двотомного зібрання творів письменника. А в 1987 році на батьківщині поета-земляка в загальноосвітній школі села Святогорівка Добропільського району (Донецька область) відкрито кімнату-музей письменника. Бахмутський краєзнавчий музей також обладнав кімнату-музей, присвячену всьому «бахмутському» періоду життя і творчості М. Чернявського. А цей доробок доволі значний і вагомий, хоча й розпочинався він трохи з інших місць.
Народився Микола Чернявський 3 січня 1868 року в родині сільського диякона в селі Торська Олексіївка (зараз село Шахове) Бахмутського повіту. Цю нерядову подію згодом сам письменник описав так: «Перед Різдвом 1867 року, 22 грудня (за новим стилем 3 січня 1868 р.), під солом’яною стріхою, в селі Торській Олексіївці (або Шаховій) Бахмутського повіту, побачив світ Божий. У сім’ї молодого диякона, четвертою дитиною було вписане моє ім’я в книгу буття… Охрестили, дали ім’я Микола й 24 грудня, на Святвечір, коли по селу лунали співи колядників, святкували мої перші іменини…».
Потім батьки переїхали до села Новобожедарівка (зараз це територія Луганської області). Навчався в початковій народній школі, потім Бахмутське духовне училище, Катеринославська семінарія, після чого дванадцять років учителював у Бахмутському духовному училищі викладачем церковних співів і музики. Тут же розпочалася й літературно-культурницька діяльність М. Чернявського. Перші вірші були об’єднані у збірку «Пісні кохання» (видана в Харкові в 1895 році). Знаменним для всієї Донеччини фактом стало видання в 1898 році збірки «Донецькі сонети» – це чи не перша надрукована на територію Донбасу художня книга.

Її вагомість полягає й у тому, що, будучи взагалі майстром сонетної форми, автор першим в українській поезії створив жанрові картини з життя донецького селянства і робітництва: «У сажі, чорний, як мара, // Рукою піт з лиця втира // І кайлом вугіль б’є і б’є // В норі шахтар… » («Шахтар»). Крім соціальних проблем, письменник порушує питання про пізнання Бога в собі, шукає гармонію людини з Природою і Космосом, оспівує красу рідних донецьких степів, а також висловлюється щодо своєї любові до України: «О, ні! Вкраїна не загине! // Коли народний океан // Співа, неначе той орган, // Є сила в нім — душа єдина». Треба відзначити, що поява нового письменника на українській літературній мапі кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя не залишилася поза увагою тогочасної літературної критики. Так, О. Лотоцький дуже позитивно відгукнувся на появу першої віршованої збірки М. Чернявського: «Коли появився перший збірник його поезій “Пісні кохання” був я тим збірником зачарований, — і взагалі тоді книжка українська не густо появлялася, а такої насолоди, що давав той збірник, то таки не часто доводилося зазнавати. Зразу було знати, що се “поет милостю божою”».
Також у Бахмуті М.Чернявський видав кілька збірок творів Пантелеймона Куліша, а також збірку спогадів про видатного українського письменника «Щирі сльози над могилою П.О. Куліша».
1901 року на запрошення Михайла Коцюбинського М. Чернявський переїхав до Чернігова, де працював земським статистиком. Цей вибір обумовлюється не лише увагою з боку живого класика, а й тим, що «перебування в чернігівській громаді особливо — мали добрий вплив і на зріст політично-громадського світогляду письменника. До того часу жив він у дуже глухому провінціяльному кутку, самотужки — інтуїцією поетичної думки — додумався до української ідеї та до писання українського мовою, але з погляду політичного був чистою дитиною… А Чернігів був одним з найбільш інтелігентних провінціяльних міст в Росії, громадянське життя там було розвинене, була українська громада, — ото ж для молодого поета се була добра школа громадського життя».
Зовні може видатися, що для М. Чернявського все складається ідеально, але внутрішнє невдоволення тривожило письменника. Про це він свідчив сам: «Я виріс у степу, на жагучих вітрах, на шелестких суховіях, і мене стомлював чернігівський весняний спокій, тиша і млосність літнього дня». Це й обумовило прийняття рішення переїхати до Одеси, але по дорозі був Херсон.
Спочатку М. Чернявський працював у губернському земстві на посаді завідуючого відділом народної освіти, з 1917 року – знову на педагогічній роботі в різних навчальних закладах міста – в учительській семінарії, комерційному училищі, кооперативному та сільськогосподарському технікумах, соціально-економічній профшколі, інституті народної освіти (нині Херсонський державний університет). І продовжував писати: збірка поезій «Зорі», альманахи «З потоку життя» та «Перша ластівка», повісті «Весняна повідь», «Варвари», «Душа поета».
На Херсонщині письменник зустрів революційні події 1917 року: вчителював, керував «Просвітою», до якої доволі негативно ставилася радянська влада, був одним із засновників і керівником товариства «Українська хата», ним було засновано «Вісник товариства «Українська хата». М. Чернявський не зміг примиритися з придушенням національного відродження, штучним голодомором в українських селах на початку 30-х років, болісно переживав наступ сталінщини на українську культуру, масові репресії 30-х років: «Учора день і день сьогодні. // Учора — сонце і тепло, // На землю небо клало сходні // І весну нам по них вело. // Сьогодні — мряка, дощ і сльота, // В сирих домах лежить земля. // Неначе поминки скорбота // По щасті втраченім справля».
У цих діях та позиціях письменника влада вбачала загрозу для себе, тому почалися репресії: уперше поета було арештовано за підозрами, які не підтвердились, у 1929 році у справі так званої Спілки Визволення України. У 1933 році Миколу Федоровича арештували вдруге. Та й цього разу його незабаром звільнили. Тут треба відзначити, що одразу після поразки УНР М. Чернявський мав можливість емігрувати, але прийняв інше рішення. Письменник уважав, що, коли з України виїде вся інтелігенція, то процес русифікації та асиміляції прискориться, тож свідомо пішов на самопожертву.
Арешт 14 жовтня 1937 року cтав смертельним для письменника. Його було звинувачено у багатьох злочинах, зокрема, і в тому, що «в 1936 г. Чернявский высказывал свое недовольство по отношению к Соввласти, заявляя о том, что теперь писать свободно нельзя, а молодые советские писатели пишут только хвалебные сочинения о Соввласти, но о самой действительности никто не осмеливается написать». Є й звинувачення такого плану: «Как ближайший друг участника СВУ профессора Ефремова Чернявский продолжительное время поддерживал письменную и личную связь с лигой писателей за границей, особенно с галицийскими писателями, среди которых Чернявский пользуется большим авторитетом». 27 листопада 1937 року трійка НКВС по Миколаївській області прийняла ухвалу: «Чернявского Николая Федоровича расстрелять». Здійснено кривавий вирок було в Херсоні 19 січня 1938 року.

Людину було розстріляно, але пам’ять про неї не вдалося знищити. Зараз усе, зроблене Миколою Чернявским, стає надбанням широких зацікавлених кіл. Про це свідчить хоча б одна з меморіальних дощок, установлених на будинку, де проживав письменник.