Немає жодної нації, жодного народу,
яким тоталітаризм не завдав би
нищівної і, на жаль,
у чомусь непоправної шкоди.
Президент Казахстану М. Назарбаєв
На жаль, в українському календарі пам’ятних дат багато днів, зафарбованих чорним траурним кольором. Один з них – це День пам’яті жертв політичних репресій, який, починаючи з 2007 року (Указ Президента В. Ющенка), щорічно відзначається у третю неділю травня: «з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства». У 2024 році він припадає на 19 травня.
Дійсно, переслідування, часто штучно вигаданих, політичних опонентів стало для СРСР своєрідною «візитною карткою», оскільки вони, найчастіше у вигляді масових депортацій, почалися ще в 1918 році й тривали понад 30 років. Їхніми жертвами стали понад 6 мільйонів осіб — представники різних етнічних, соціальних і релігійних груп. Тому на сьогодні важко назвати народи на території колишнього СРСР, які б не потрапили під ідеологічний прес радянської тоталітарної системи.
Отже, надалі торкнемося трагічно-драматичних подій, зазнаних поляками, які споконвічно проживали переважно на території України. Їх виселяли до Сибіру та Казахстану, який у 30-ті роки був перетворений на своєрідну резервацію для виселених народів. Розселені по областях трудпереселенці працювали у спеціально створених радгоспах, у різних промислових підприємствах та під час будівництва та обслуговування семипалатинского ядерного полігону. Так, лише в документах Карагандинського облвиконкому наведено перелік понад 70 підприємств, установ та організацій, 2040 господарств, де в 1930-х роках працювали переселенці.
Чим же завинили поляки (згідно перепису 1926 року, лише в УРСР їх проживало 476 тис.) перед радянською владою? Дослідниками з цього приводу називається декілька причин. По-перше, польське населення слабо піддавалося радянізації, намагалося зберегти й демонструвало свою національно-релігійну ідентичність і окремішність. Поляки без особливого ентузіазму відгукувалися на заходи влади. Певний час у польських селах відсоток колективізованих господарств був найнижчим.
По-друге, тогочасне радянське керівництво не могло вибачити полякам поразок «Красной Армии» під час громадянської війни 20-х років. Отже, поляки ідеально підходили до образу ворога, їх одних із перших віднесли до «шкідницьких націй» і спрямували проти них цілий набір репресій, що тривав протягом 1930-х років. Так, з 1933 р. органи НКВС почали фабрикувати справу так званої Польської організації військової (ПОВ). Ця провокація продовжувалася до 1938 р. – провадилися арешти й розправи над польською інтелігенцією, робітниками, селянами, а також політемігрантами з Польщі.
Протягом 1934-1938 рр. в Україні були ліквідовані 450 польських шкіл, 170 польських національних сільрад і національний автономний район із центром у містечку Мархлевське (сьогодні Довбиш, що у Баранівському районі на Житомирщині), припинено видання 17 польськомовних газет і книг польською мовою, закрито Київський польський педінститут і кілька технікумів, театр, бібліотеки. У Радянській Україні до 1937 р. були закриті всі римо-католицькі святині, а священики вислані на каторгу або розстріляні.
Якщо поглянути на роки, то можна сказати, що репресії проти поляків розпочалися ще на початку 30-х років, однак масово-системного вигляду вони набули в 1936 році. Переселення планувалося у два етапи — перша черга у травні–червні (одна третина господарств), і друга – у серпні–вересні. Протягом лютого–квітня тривав процес підготовки рішення та підрахунку необхідних для його реалізації витрат. 28 квітня 1936 РНК СРСР ухвалив постанову «Про виселення з УСРР і господарське облаштування в Карагандинській області Казахської УСРР 15 000 польських та німецьких господарств».
Перші депортації з прикордонних районів до далекого Казахстану було проведено з 20 травня по 5 червня 1936 р. – вивезено 5570 сімей. Таким чином тисячі поляків були позбавлені рідних місць, хоча і вважали Україну своєю Батьківщиною.
Згадує Леоніда Бондаренко (в дівоцтві Бєлецька).
Я народилася в Казахстані в 1951 році. По лінії й батька і матері усі мої предки поляки. Мою матір у віці 14 років разом із батьками та двома сестрами в 1936 році було вивезено з Хмельницької області, село Марачівка. Подібне було й з батьком, тоді ще хлопчиною. Уся їхня сім’я була депортована з Кам’янець-Подільської області, Волочиський район, село Бубнівка. Мій дід по матері Франц Малиновський мав міцне господарство, в якому, крім нього, працювали ще два його рідні брати. Це, а також його відмова вступати до колгоспу й послужили формальною причиною для депортації. Свого діда по батькові я ніколи не бачила. Уже перебуваючи в Казахстані, він був заарештований: енкаведисти забрали його прямо з-за обіднього столу, і він згинув навіки. Лише порівняно недавно мій двоюрідний брат Анатолій у розсекречених архівах НКВС-КДБ знайшов інформацію, що Фелікса Бєлецького було розстріляно.
Списки тих, хто підлягав депортації, формували таємно. У помешкання вривалися вночі або на світанку. На збори давали кілька годин, часу не вистачало, щоб узяти найнеобхідніше, решту майна конфіскували. Найчастіше людей одразу депортували, а з кінця 1948 року доправляли на пересильні пункти, де могли утримувати місяцями. Їх перевозили в товарних вагонах, які маскували написами «пшениця», «добровольці», «рогата худоба». Шлях до місць заслання був довгим і виснажливим. Через відсутність медичної допомоги, холод і голод до кінцевого пункту потрапляли не всі.
Згадує Леоніда Бондаренко.
Мені мама розповідала, що їм на збори дали всього кілька годин – взяли лише найнеобхідніше речі та… ікони, які повинни були слугувати оберегом. Везли їх товарним вагоном, а в окремому розмістили худобу, яка протягом дороги подохла. Та найстрашніше було в іншому. За сім днів мандрування в її мами (моя бабуся Неля) померло двоє дітей. То охорона не дозволила їх поховати, а тіла небіжчиків викинули на ходу поїзда у вікно.
Нарешті казахстанська земля. На що можна було сподіватися вимушеним переселенцям? Згідно з «Инструкцией НКВД УССР о переселении» вимагалося говорити людям, що на новому місці в Казахстані ніби-то на них чекає поселення на вільних землях, де вони одержать до 25 га на господарство, звільнення від податків, обов’язкової здачі зерна і м’яса протягом трьох років, вигідні державні позики для облаштування домівок. Особливо облудними виглядали обіцянки, що на новому місці «існують сітка торговельних установ, заклади охорони здоров’я, культури», приготовлено житла та господарські будівлі.
Після тритижневої подорожі у товарних вагонах поляки з України вже у північних областях Казахстану переконувалися на власному досвіді, що нічого з обіцяного не було, у безмежних степах, при суворому кліматі потрібно щоденно боротися за виживання. Прибульців, згідно зі спогадами, везли за кілька десятків кілометрів від залізничних станцій і залишали серед голого степу для облаштування майбутнього села. Тільки подекуди встигли побудувати із саману (суміш глини і трави) невеликі будинки, що мали тільки дві кімнати й куди вселяли по дві родини. Часто першу зиму в Казахстані депортовані змушені були проводити в землянках.
Якби не підтримка місцевого населення, то депортованим взагалі було б дуже сутужно. Так, заступник завідувача сільгоспвідділу ЦК ВКП(б) Іцков повідомляв секретареві ЦК Андреєву, що в одному з колгоспів Кустанайської області «посильним влаштували таку привітну зустріч, що віддали їм денний надій молока з ферми, тож навіть діти колгоспників у дитмайданчику залишилися без молока».
Згадує Леоніда Бондаренко.
Моїх рідних привезли на станцію Таінча, де їх чекали вантажні машини. Ними депортованих вивезли в голий степ, а якщо врахувати, що це був спекотний казахстанський липень (удень температура доходила до 40-410), майже всі маленькі діти померли. Підтримкою було лише те, що кілька разів та тиждень приїздили автолавки з необхідними продуктами та речами, а головне – місцеві казахи щодня приносили щось їстівне, хоча їхнє житло від новоприбулих було доволі далеко.
Хоча було ще літо, але наближалися холоди, які в тих краях починаються доволі рано. Тому один мудрий поляк сказав, що для виживання необхідно будувати хоча б примітивне житло, і люди почали рити землянки. Саме в такій землянці народилася і я. Варто відзначити й те, що таке житло слугувало не тільки для людей. Я добре пам’ятаю, що, коли народилося теля, то його тримали також разом з нами.
А ось ще один приклад «гуманізму» радянської «правової держави». Депортованих хоча формально й не було позбавлено громадянських прав, але вони не мали дозволу полишати це нове місце й повертатися у рідні домівки в Україні. Більше того, в Казахстані їм суворо заборонялося полишати без спеціального дозволу територію поселень, які повністю підпорядковувалися створеним спецкомендатурам, які вели постійний нагляд. Такий стан речей зберігався з невеликою перервою в 1947-1948 рр. аж до 1956 р., коли режим комендатур було ліквідовано, але депортованому польському й німецькому населенню (німців привезли до польських поселень десь під час війни) надалі не було дозволено повертатися в рідні місця в Україні.
Згадує Леоніда Бондаренко.
Обмеження щодо пересування через «приписання» до спецкомендатури я добре пам’ятаю. Однак нашій сім’ї трохи «поталанило», бо нашим сусідом через стіну (тоді ми вже жили в будинку, який споруджували традиційно толокою) був комендант. Він дозволяв щодо нас певні «вольності»: батьки частіше мали можливість поїхати в сусідне село Келерівку, де тоді навчалас моя старша сестра.
Удаючись до політики депортації, радянське керівництво переслідувало різноманітні цілі – покарання непокірних, їхнє «перевиховання», а ще мовне та побутове асимілювання етнічних поляків. Особливо це стосувалося дітей. Їм була доступна лише російськомовна освіта, тому доводилося підлаштовуватися. Хоча в сім’ях спілкувалися українською.
Згадує Леоніда Бондаренко.
У нашій родині (мої дідусь та бабця, мати й батько, молодша сестра) удома говорили по-українськи, хоча дідусь та бабуся між собою спілкувалися польською. Також пам’ятаю, як вони ходили до сусідів, де збиралися їхні товариші, щоб згадати своє минуле.
На вулиці ж ми, діти – поляки та німці – спілкувалися змішаною україно-німецькою, а ось у школі від нас вимагалося говорити тільки по-російськи. Тому я часто поверталася додому із погрозливим записом у щоденнику, що на перерві… «разгаваривала на украинском языке».
Сьогодні важко назвати хоча б приблизну цифру депортованих до Казахстану поляків. Різними дослідниками називаються різні цифри залежно від методики ведення обрахунків – 35, 49 чи навіть 60 і більше тисяч осіб. По-різному склалися їхні долі та долі їхніх нащадків, народжених уже в Казахстані. Люди старшого покоління практично всі покояться в казахстанській землі, ті, хто був дітьми під час депортації, практично майже всі полишили Казахстан: хтось виїхав назад на Україну, хтось зміг перебратися до Польщі, хтось, маючи шлюб із депортованими німцями, опинився в Німеччині, а хтось залишився на своїй новій батьківщині.
Та всі вони зберігають пам’ять про пережите їхніми дідусями-бабусями, батьками-матерями, живучи з вірою, що подібне не повинне повторитися.
