Колишня вулиця Постишева у місті Бахмут на Донеччині тепер носить горде ім’я видатного представника українського вокального мистецтва, оперного співака і педагога Івана Паторжинського.
Народився він 3 березня 1896 року в невеликому селі Петро-Свистунове тодішньої Катеринославської губернії у багатодітній родині.
Батько Сергій Артемович працював складачем шрифтів у друкарні, але захворів на туберкульоз від свинцевого пилу та згодом обійняв посаду дяка у місцевій церкві. Він помер, коли Івану виповнилося 12 років.
Навчався Паторжинський у Бахмутському духовному училищі, а потім – у Катеринославській духовній семінарії. Та церковна кар’єра не цікавила хлопця, головним його бажанням було співати. У 15 років Іван заспівав басом, цей спів почула професорка Катеринославської консерваторії Зінаїда Никифорівна Малютіна. Голос Паторжинського настільки вразив викладачку, що вона запропонувала йому безкоштовні заняття з вокалу. Під час навчання у семінарії Іван організував чоловічий квартет, з яким виступав в Одесі, Катеринославі та Кам’янському.
У 1915 р., у віці 19 років, Іван Паторжинський познайомся із шістнадцятирічною Марфою. Дівчина зачарувала хлопця своїм чарівним сопрано. Через два роки вони одружилися, у шлюбі мали двох доньок.
Щойно одружившись, у 1917 р., Іван Сергійович вступив до Катеринославської консерваторії у вокальний клас Зінаїди Малютіної, однак його навчанню завадила Громадянська війна. Він мав утримувати родину, тому учителював на Донбасі – працював викладачем в Алчевську, водночас створив при місцевій школі хор і клуб.
У 1921 р. повернувся до занять у класі Малютіної. Вона, щоб допомогти талановитому учню налагодити матеріальне становище, сприяла його працевлаштуванню писарем у банк. За рік Паторжинський із відзнакою закінчив консерваторію. На випускному іспиті співав арію Мефістофеля з «Фауста» Шарля Гуно та Мельника з «Русалки» Олександра Даргомижського.
По завершенні навчання, Івана Сергійовича запросили до Київської опери, але він відмовився, залишився в Катеринославі, щоб піклуватися про родину. Організував хорову капелу, де працював керівником і диригентом, у двох школах вів класи співу та співав вечорами у чоловічому квартеті.
Переломним для Паторжинського став 1925 рік. У серпні того року у Харкові відкрили перший державний оперний театр. Іван Сергійович подався на прослуховування. Почувши голос молодого співака, конкурсна комісія не вагалася і запропонувала йому місце в театрі. Спочатку Паторжинський виконував лише епізодичні ролі. Та одного разу виконавець головної партії раптово захворів, треба було терміново кимось замінити. До вистави залишалося кілька годин. Тоді Іван Сергійович запропонував свою кандидатуру. Репетицій і узгодження з диригентом не було, театр готувався до провалу, але Паторжинський виконав партію Мефістофеля блискуче, чим довів – з’явилася нова оперна зірка.
Відтоді кар’єра співака стрімко пішла вгору. Та його улюбленою була партія Тараса Бульби за однойменною оперою Миколи Лисенка, яку артист виконував впродовж багатьох років, і за яку був удостоєний Державної премії в 1942 р.
У Харкові Паторжинський пропрацював майже 10 років, виконав понад 30 партій. На його концертах завжди був аншлаг, а голос частіше і частіше звучав на радіо. Співак гастролював із пересувною трупою Вольгемута від Житомира до Криму. Тоді ж сформувався його неповторний дует з Марією Іванівною Литвиненко-Вольгемут, який тривав 30 років.
У 1934 р. у Харківському театрі відбулася прем’єра опери Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка принесла Паторжинському світову славу. Він гастролював у Польщі, Канаді, Фінляндії, Франції, Німеччині, США. Їздив удосконалювати свої вокальні здібності до Італії.
Від 1935 р. – соліст Українського театру опери та балету в Києві. Зачаровував слухачів своїм сильним голосом оксамитового тембру. Водночас знявся у кінофільмах «Наталка Полтавка» (1936 р., режисер Іван Кавалерідзе) та «Запорожець за Дунаєм» (1953 р., режисер Василь Лапокниш). У часи Другої світової війни перебував в евакуації та періодично виступав із концертами на фронті.
Успішну кар’єру співака Паторжинський поєднував із викладацькою діяльністю. Упродовж 1944-1960 рр. працював професором Київської консерваторії по класу сольного співу. За 16 років викладання виховав чимало вокалістів. Серед його учнів – Дмитро Гнатюк, Михайло Кречко, Андрій кікоть, Євген Червонюк.
Із концертами Паторжинський побував у багатьох українських містах. Основний репертуар: арії з опер, камерні твори та народні пісні: «Взявши би я бандуру», «Заповіт», «Казав мені батько», «Ой, кум до куми», «Реве та стогне Дніпр широкий»,«Стоїть явір» та інші. Донька Івана Сергійовича Галина, яка з 1942 р. була його акомпаніатором, писала : «Діапазон пісенного репертуару батька був неосяжним. Він співав і героїчні, і жартівливі, і любовні пісні, бурлацькі, чумацькі <…> і завжди точно міг передати в них різні грані народного характеру».
Майже усі сили Паторжинський віддавав театру. Відволікти від сцени його могла лише улюблена риболовля. Список грамофонних записів артиста був відносно невеликим: понад 20 платівок оперних творів, майже 50 – записів романсів і пісень.
21 травня 1959 р. відбувся останній виступ Паторжинського на сцені Київської консерваторії у великій концертній програмі. Майже за рік після цього концерту, 22 лютого 1960 р. Іван Сергійович пішов з життя. Похований на Байковому цвинтарі у Києві. На фасаді будинку, де він жив у столиці по вул. Заньковецької, № 4, встановлено меморіальну дошку. У серпні 2018 року затверджено Положення про премію імені Івана Паторжинського за досягнення в галузі музичного мистецтва.