Нещодавно книжковий фонд Донецького обласного краєзнавчого музею поповнився поетичною збіркою «Донеччина віршує» (5 екземплярів), що містить вірші учасників російсько-української війни (автори – вихідці з Донецької області). Це поезії Романа Балабойка («Щось знову сталося зі мною…», «Война», «Волонтерам», «Живой», «Любіть Україну…»), Сергія Несвіта («Дитина радіє сонцю, як та цибулька…», «Клац-клац, ще одним менше…», «Мама на війні», «У першу осені неділю так тихо привітала тінню…»), Олександра Ломова («Мне это тяжело сказать словами…»), Івана Виговського («Край родной», «Мы бандеровцы донбасса!», «…ПОЧАТОК…», «Про героїв И «ГЕРОЕВ»»), Валерія Афонського («К Другу…», «Письмо командира погибшего солдата…», «Татарин … и море», «Блок пост – село Пески…», «Пришёл … с войны…»), Бориса Мовчана («Люблю»).
Цілком зрозуміло, що переважна більшість творів об’єднані спільною темою – це російсько-українська війна, яка охопила всю Україну, а у своєму збройному вираженні найповніше проявляється, зокрема, в Донецькій області. Але при цьому кожен із авторів знайшов своє бачення, розуміння, відчуття того, що відбувається.
Ось, наприклад, вірш «Война» Р. Балабойка. У ньому, в недавньому минулому боєць АТО, торкається дуже непростої й надзвичайно болючої проблеми – чому розпочалася ця війна, хто кому протистоїть. Не секрет, що в перші тижні збройного протистояння побутували думки серед українських військових, що «брат проти брата не може й не повинен воювати», що всюди свої. На жаль, прозріння було дуже жорстоким і трагічним, коли за свою «радянсько-комуністичні ідилічність» довелося платити власною кров’ю, власним життям. Поступово приходить якісно нове усвідомлення: за лінією фронту – ворог, його треба знищити.
Але не полишає невизначеність – а звідки він узявся, де його коріння? І, як видається, Р. Балабойко знайшов доволі точну відповідь: «По городам стрельбу ведем по нашим. // Где люди потеряли свой рассудок». Тобто, щоб бути «нашим», недостатньо проживати на одній території, недостатньо в паспорті (а тоді ще ця графа існувала!) мати позначку «українець». Треба бути українцем по духу, мати українську ментальність, бути просякнутим розумінням непростої української історії. І якщо це є, то знайдеться порозуміння між громадянами, між членами однієї родини, між найближчими людьми (чоловік та дружина), коли доводиться зробити непростий вибір між хатнім затишком і патріотичним обов’язком (але, за великим рахунком, це не обов’язок, а природній внутрішній стан!). І це буде правильно оцінено найріднішими:
Доньку маєш, чи осліп,
То мала дитина?!
Знов мовчу, немає слів
Є ще Україна.
Собі тихо – не осліп,
Годі вже, збирайся.
А від неї чую вслід –
Тільки повертайся. («Волонтерам»)
Дуже цікавим в асоціативному плані видається вірш «Любіть Україну». Це класична фраза зі хрестоматійного вірша нашого земляка Володимира Сосюри (народився в Дебальцевому). Його вірш написаний в 1944 році, коли точилися кровопролитні бої за повне звільнення України від фашистських загарбників. І ось минуло 50-т років. А перед українцями знову постала необхідність захищати рідну землю. Та у вірші Р. Балабойка з’являються дуже сучасні ідеологічно-територіальні цінності – «Схід і Захід разом!», «Донецьк – це Україна». Переконаний, це ті нові відчуття, без яких неможливе сьогоднішнє протистояння російському агресору та його поплічникам: любіть «Донбаські степи і Карпат водограї, // Два береги, як два крила».
Вірші С. Несвіта також багаті на доволі цікаві зіставлення: перегук «Дитина радіє сонцю…» з одним із найкращих творів І. Драча «Балада про соняшник», осягнення непростої правди й сутності сучасної війни («Клац-клац…»). Але було б святотацтвом пройти повз поезію «Мама на війні». Взагалі-то жінці-воїну присвячено на так багато творів (згадаймо В. Астаф’єва «У войны не женское лицо»). Й ось таке одкровення: боєць, що бачить однострій на іншому, бачить не жінку (та чи в цьому повинна виявлятися гендерна рівність?!), а МАТІР, без якої донька не усвідомлює сенсу свого існування («донечка обов’язково з нею, // мамою, мамою, мамою, ненею…»), то саме за це він і виокремлює її серед своїх побратимів по зброї: «ми на війні – однакові, вони на війні – одні».
Дуже своєрідно до осмислення сучасної війни підходить О. Ломов. До недавнього доволі звичний образ ветерана – сивий згорблений дідусь, стареча хода – змінюється кардинально новим – молодий чоловік, який також уже став творцем історії! Та саме це і тривожить автора: знання допущених історичних помилок не гарантує від їхнього неповторення. А це все людські долі, чиєсь особисте, можливо, скалічене життя. І якщо людство в цілому має можливість на виправлення попередньо допущених хиб, то конкретна людина, на жаль, цього позбавлена, в чому й полягає історичний та особистісний дисонанс:
На пересдачу шанс моя страна получит,
Но сможет это боль потер унять? («Мне это тяжело…»)
Ще один аспект сучасної війни привідкриває І. Виговський. Події весни 2014 року засвідчили, що на Донеччині, на жаль, чимало прихильників «русского мира», на чому й намагаються грати проросійські ідеологи, робити заяви «випадково заблукалі» в донецьких степах до зубів озброєні вояки з російськими паспортами. Та їм дала належну відсіч не лише вся Україна, а й корінні донеччани, які з повним правом заявляють:
То Українець я з Донбасу,
Юнак я Вільного Народу,
І побратимам привезу,
Чай каву, борщ, котлети, воду.
І це не порожні слова, вони підкріплені тими масовими заходами (хоча б останній на День вшанування Українського Прапора, коли над Краматорськом замайоріло виличне полотнище).
В. Афонський, напевне, один з небагатьох, хто торкнувся такого зіставлення учитель і … війна. Загальновизнано, що професія вчителя – одна з наймирніших на Землі, адже по своїй природі Учитель повинен учити добру. Але обставини змусили вчителя змінити цивільний костям на військовий однострій. А на війні зовсім інші університети. І нехтувати їх – заздалегідь прирікати себе на поразку. Тому пацифістичні настрої тут не спрацьовують. Війна розмиває грань «убить – не убить (треба вбити!)» в ім’я вищої цінності – через творення зла необхідно утверджувати панування Добра. Саме цьому і присвячено вірш «Блок пост – село Пески…». До недавнього вчитель математики (до сих пір він не може позбавитися математичної термінології щодо іксів та ігреків) тепер буде доносити своїм майбутнім учням інші далеко не прописні істини – життя жорстока річ, але воно Прекрасне, і щоб усвідомити це – треба вчитися всьому:
Романтики здесь (на війні – В. С.) нет, скажу, ребята, чесно;
Я ведь хотел учить … а здесь я убивал.
Та в якій би ситуації не опинялася людина, вона не може не думати про Прекрасне, не думати про Любов. І підтвердження цьому знаходимо в віршах Р. Балабойка «Живой», С. Несвіта «У першу осені неділю…», а найповніше в поезії Б. Мовчана «Люблю». Він, як і Р. Балабойко, переспівуючи класика (Ф. Тютчев!), у своїй «подрузі по життю» відзначає різні якості, не ідеалізуючи себе при цьому («Плохих хоть было много дней»), але молить про єдине – будь такою, якою ти є, бо саме це залишається назавжди, це є тим опертям, що не розмінюється, а отже, в цьому, напевне, і полягає секрет стійкості, мужності, незламності, які неодмінно супроводжують солдата на фронті: «ведь тебя я // люблю такой, какая есть».
Завершуючи свій огляд, хочеться подякувати громадській організації «Союз ветеранів АТО Донбасу» за прекрасний подарунок, а авторам збірника побажати подальших творчих успіхів.
В.П. Сиротенко
