Замість статті у Вікіпедії, або коротка біографія Григорія Стеценка на тлі доби

Дмитро Білько

Не багато знайдеться зараз людей, хто знає про Григорія Стеценка, та ще менше, – хто його пам’ятає. Проте біографія цієї людини є вельми цікавою та драматичною. Напевно, стаття про неї в українській Вікіпедії могла б починатися приблизно так. Григорій Панасович Стеценко (9 березня 1912 – 11 лютого 1994 рр.) – український радянський літератор і журналіст, активний учасник літературного руху на Донеччині початку 1930-х років, член Союзу письменників СРСР, учасник І-го з’їзду радянських письменників у Москві, друг та біограф горлівського шахтаря-передовика М. Ізотова. Автор багатьох книжок, серед яких, зокрема «Микита Ізотов» (1933), численних публікацій у центральній та периферійній радянській пресі переважно пропагандистського змісту, присвячених М. Островському, М. Ізотову, О. Стаханову, оповідям щодо так званої «Ленінської іскру» тощо. Його іноді називають «єдиним професійним письменником», що працював у Дружківці.

На літературному обрії радянської Донеччини фігура Г. Стеценка стає помітною на початку 1930-х років, коли той, працюючи у бригаді передовика М. Ізотова, поступово стає його офіційним біографом, а відтак радянським письменником-пропагандистом, що славить подвиги передовиків соціалістичного виробництва.

Попри те, що про певні періоди життя самого Г. Стеценка вже писалося дружківськими краєзнавцями Є. Фіалком і Н. Макаровою, власне, його загальної біографії ще не написано.

Відомо, що народився він у російській Сурджі, а за юних років разом із родиною опинився на Донбасі. За власними спогадами Г. Стеценка, спочатку він навчався «в церковно-приходському і в Реальному училищі (Суджа), і в 10-річці та ФЗУ (Дружківка), і в Харківському заочному інституті журналістики, і в Університеті марксизму-ленінизму та в філіалі Донецького індустріального інституту (Горлівка)» [9].

Під час активної фази українізації Г. Стеценко співпрацював із виданнями «Забой» та «Кочегарка». Був знайомий із В. Сосюрою, Г. Баглюком, В. Гайворонським, П. Безпощадним. Публікувався українською та російською мовами. 1934 року брав участь у І-му з’їзді радянських письменників, де був проголошений курс на т. з. «соціалістичний реалізм», і разом із делегацією горлівських шахтарів зустрічався з М. Горьким. 1935 (?) року, супроводжуючи М. Ізотова у мандрівках Кавказом, відвідав М. Островського (згодом Г. Стеценко вів листування з сестрою письменника Катериною Островською).

Після поділу Польщі між Третім Рейхом і СРСР Г. Стеценка відрядили до Львова для сприяння радянізації Галичини. Там він працював для центральних періодичних видань як перекладач з польської та познайомився зі знаними письменниками В. Василевсько, І. Вільде, С. Тудором та ін. З початком німецького вторгнення йому не вдалося евакуюватися. Вже під час ув’язнення, на початку 1952 року, у скарзі на ім’я Й. Сталіна літератор виправдовувався, що його начебто залишив у Львові для підпільної роботи секретар місцевого Обкому КП(б)У [1, c. 42].

В окупації Г. Стеценко продовжував писати, адаптуючи свої раніше написані твори до потреб часу та пишучи нові. Іноді зустрічався з відомими українськими письменниками, зокрема 1943 року, – з А. Любченком, який згадував про нього у своєму скандальному «Щоденнику» як про людину «неприємну, підозрілу», що «присусідилася у літ.клюбі» [3, с. 104]. Таких знайомців різкий на висловлювання А. Любченко на загал називав «чудаками, дрібненькими людьми». В лютому 1944 року Г. Стеценку випало зустрітися з мовознавцем Ю. Шевельовим перед тим, як той остаточно емігрував з України. Існує спільна фотокартка, зроблена у Стрийському парку. Тоді Ю. Шевельов пропонував виїхати разом із ним, але з огляду на сімейні обставини (дружина мала народити) Г. Стеценко змушений був відмовитися. Аж наприкінці 1990 року він намагався зустрітися з Ю. Шевельовим (на той час вже широко шанованим українським мовознавцем). Зав’язалося коротке листування, в якому Г. Стеценко запрошував колишнього знайомця до себе на гостини, але той на пропозицію так і не пристав [4, с. 49].

10 липня 1947 року Г. Стеценка заарештували як колаборанта та засудили за ст. 54-1 (співпраця з окупантами без участі у каральних операціях) на 25 років. Але з цього терміну літератор відбув вісім з лишком років у ПечорЛагу (Джинтуй), звідки, посилаючись на стан здоров’я та цілковиту відданість  радянській владі, постійно бомбардував заявами й клопотаннями посадовців різного рангу та діячів культури, зокрема, прокурора Р. Руденка, письменника І. Оренбурга, ба навіть звертався до самого Й. Сталіна, а тоді й М. Хрущова. Відтак на початку 1956 року літератора амністували, він знову оселився у Дружківці. Щоправда, реабілітували його та відновили членство у Союзі письменників лише 1992 року. Попри це, тавро людини із заплямованою репутацією залишилося за Г. Стеценком навіть після смерті. Аж надто не любили його в радянських офіційних і громадських установах Дружківки, спочатку побоюючись нечистої анкети, а згодом вже просто за звичкою.

Судимість за політичною статтею давалася взнаки як в особистому житті, так і на професійній ниві. Щодо останнього, то 8 січня 1960 року в газеті «Радянська Донеччина» був з’явився фейлетон «Сочинитель», де йшлося про «темні плями» в біографії Г. Стеценка. Хвилю невдоволення чи не відразу підхопили у дружківській пресі. Член літоб’єднання С. Меньшиков від імені всіх дружківських любителів красного письменства висловив офіційне обурення з приводу, як тоді казали, «морального обліка» Г. Стеценка та проголосив про виключення його з лав міської літературної організації, зазначивши, що у творах Г. Стеценка «викривляється наша радянська дійсність». Меншиков окремо наголосив на вкрай низьких моральних якостях цього чоловіка: «Адже можна ще витерпіти обговорення ідейно слабких творів, проте не можна терпіти паразита, альфонса, людину, яка намагаючись писати про дітей, покинула власних дітей» [6].

З подібних причин дружківському літератору і справді деякий час не вдавалося влаштуватися на роботу. Одначе згодом він працював кочегаром на одному з житло-комунальних підприємств міста та водночас докладав чималих зусиль, аби наново проторувати собі шлях до радянських пропагандистських видань. Активно надсилав статті й фейлетони до обласної, загальносоюзної та республіканської преси. Причому були випадки, коли редактори для перестраховки публікували ці твори під зміненими прізвищами, навіть не узгоджуючи це з автором.

Зрештою, в середині 1960-х років Г. Стеценко зорганізував власний літгурток ім. Миколи Островського, який більш-менш вдало просував, подеколи спираючись на колишні зв’язки у журналістських і письменницьких колах, а інколи, виставляючи себе за гарного знайомого іменитих письменників і діячів культури. Наприклад, варто почитати Стеценкову сатиричну замітку «Як Дружківка не стала Сабурівкою» (щоправда, вона датована кінцем 1980 рр.), де автор козиряє чи не приятелюванням із режисером О. Довженком і висміює підлабузництво своїх дружківських земляків [10, c. 45].

Як видно із щоденника, який було опубліковано у кількох числах «Невідомої Дружківки» 1997–1998 роки, Г. Стеценко постійно збирав місцевий матеріал для написання нових творів. Мабуть, найбільш вагомим результатом цієї роботи стало створення легенди про підпільну організацію «Ленінська іскра», що буцімто діяла в Дружківці протягом 1941–1943 років., наводячи жах на нацистських окупантів. Однак насправді організації з такою назвою ніколи не існувало, це вигадка самого Г. Стеценка. Подібно до автора «Молодої гвардії», припасовуючи трагічні факти періоду нацистської окупації до поточних вимог ідеологічної кон’юнктури, провінційному послідовнику Олександра Фадєєва вдалося синтезувати й популяризувати новий пропагандистський образ, дарма, що не втілений в завершеному літературному творі.

Хоча Г. Стеценку так і не вдалося зробити з цієї історії загальнорадянський бренд (виключення становить хіба що історико-пропагандистське видання, створене на матеріалі подій у Дружківці: Андриянов В. І., Сотник Л. А. Живі пам’ятають. – К.: Молодь, 1965. – 171 с.), міські партійні чиновники таки скористалися слушною нагодою. 8 травня 1968 року один із парків міста отримав назву «Ленінської іскри». Відповідно, при вході до новоназваного парку цього ж дня був відкритий гранітний монумент, присвячений п’ятнадцятьом справді розстріляним нацистами жителям Дружківки. Проте офіційна назва не надто приживалася, бо місцеві мешканці й надалі продовжували називати парк «Карлівським», за назвою історичного району «Карлівка», де той розташований.

Створення подібних літературних інвазій у радянський ідеологічний простір майже не позначилося на подальшій долі письменника, він, попри всі свої зусилля, так і зостався на маргінесах великого пропагандистського стилю. Завинили тут не лише особливості біографії, а й дійсно не надто висока художня вартість текстів. Здебільшого ці твори хибують  плакатними пропагандистськими прийомами і кліше. Часи нехитрої героїки перших п’ятирічок безповоротно минули. Під час «відлиги» в СРСР та Україні поступово набирала обертів нова літературна реальність – більш критична, відверта й індивідуалістична. Тож на цьому тлі засновані на героїчному пафосі белетристичні екзерсиси Г. Стеценка виглядали досить підозріло та непереконливо, навіть з погляду затятих радянських кон’юнктурників.

Не складають виключення й щоденникові записи Г. Стеценка. Вже згадуваний щоденник «Вікна мого життя» літератор набирав українською мовою на друкарській машинці. Ці записи явно мали офіційний характер, писалися з урахуванням того, що їх можуть прочитати т. з. «офіційні органи». Щоправда, згодом вони ставали дедалі інтимнішими. Чимдалі самотність поглинала палкого літератора-пропагандиста, тим більшого драматизму вони набували. Згодом для Григорія Панасовича ставало більш очевидно, що він є першим і, ймовірно, останнім своїм читачем.

За два роки до смерті, листуючись із журналістом і функціонером Київської письменницької організації Віталієм Ковалем, Г. Стеценко нарікав: «Пишу оце вам вночі. Вночі, бо не спиться колишньому каторжанину, смертнику, політичному в’язню ГУЛАГу, зі стелі дощ стугонить, і ніде нікого…» [7].

Використана література та публікації про Г. Стеценка

1. Загадка Г. Стеценко. Жалоба // Неизвестная Дружковка. – 1997. – № 1. – С. 42–43.
2. Коваль В. К. Життя як печорська вода // В. К. Коваль. Серце моє в колючому дроті: Есе. Спогади. Документи. – К., 2005. – С. 497–518.
3. Любченко А. Щоденник // Березіль. – 1999. – №3-4. С. 77–137.
4. Письмо Юрия Шевелёва // Неизвестная Дружковка. – 2006 . – № 1 (13). –49 с.
5. Макарова Н. «Как я хочу во Львов» // Неизвестная Дружковка. – 2006 . – № 1 (13). – С. 44–48.
6. На очередном заседании литобъединения // Дружковский рабочий. – 1960. – № 7 (2645) від 16 лютого.
7. Марко Владислав. Він ще повернеться // Наша Дружковка. – 2006. – № 51 (57). – С. 11.
8. Семяшкина Валентина. Григорий Стеценко: Взгляд со стороны // Наша Дружковка. – 2013. – № 4 (166). – https://stavgkh.ru/166/7.html
9. Стеценко Г. Вікна мого життя. «Щоденник» Григорія Панасовича Стеценка // Наша Дружковка. – 1997. – № 2. – С. 9–41.
10. Стеценко Г. Як Дружківка не стала Сабурівкою // Неизвестная Дружковка. – 1997. – № 2. – С. 44–45.