«Це був видатний художник.
Можливо, заважала йому
надмірна скромність і вимогливість
до себе, а можливо, й хвороба —
глухий кашель не залишав його
з перших днів нашого знайомства
десь у середині 20-х років», –
Іван Сенченко
В астрономії є поняття «супутник». Це небесне тіло, яке обертається навколо більш масивної планети, але при цьому зберігає усі свої природно-космічні властивості. Так, напевне, можна охарактеризувати й особистість Івана Дніпровського (паспортне прізвище Шевченко, літературні псевдоніми Т. Кобзаренко, Жан, Сам, Кожушко, І.Ш.), оскільки його найближчими друзями були «метри» української літератури 20 – 30-х років ХХ сторіччя Микола Хвильовий та Микола Куліш. З останнім Іван познайомився ще хлопчиком під час навчання в Олешківській чоловічій гімназії.
Наскільки вони були близькими, можна судити хоча б із таких двох фактів. Збереглося листування І. Дніпровського (там він названий Жан) й М. Куліша (Кляус), в якому друзі торкаються надзвичайно інтимних моментів особистого життя, часто жорстко сперечаючись і не особливо стримуючись у висловлюваннях.
З цього приводу дослідниця життя і творчості І. Дніпровського Н. Кузякіна справедливо зауважує: «Видається, що рахувати провини письменників один перед одним – не надто продуктивний шлях для вивчення історії того трагічного періоду. Слід визнати, що безперечно правих чи винуватих не було і не могло бути, відповідно оцінювати вчинки діячів Розстріляного Відродження з сучасної перспективи слід дуже виважено. Микола Куліш та Іван Дніпровський, попри розглянуті в нашій статті та інші, не згадані тут, суперечності, лишаються для нас представниками однієї когорти митців, котрі часто в нелюдських умовах творили новітню модерну українську культуру. На суто життєвому рівні їхні взаємини можна означити не як полеміку, а як діалог, актуальний для подальших досліджень літературного побуту 1920–30-х рр.».
А ось ще один приклад. Він уже стосується не лише взаємин І. Дніпровського та М. Куліша, а й Миколи Хвильового, точніше останніх годин його життя, про що без будь-яких прикрас, з величезним душевним болем розповідає сам І. Дніпровський.
Вночі 12 травня 1933 року було заарештовано другу людину в ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) Миколу Ялового: «Другого дня три друга – Хвильовий, Куліш і Досвітній на квартирі останнього п’ють цілий день. Пізно вночі я з двору тягну додому Куліша і вкладаю його на канапу. Чи не піти до Хвильового? Кабінет його світиться. Але… Я лягаю спати в поганих передчуттях і тривозі. А о першій годині на всю Європу лунає постріл із крихітного револьвера».
Ця «сповідь» яскраво свідчить про близькість М. Хвильового та І. Дніпровського, оскільки, не будь цього, не з’явилися ще б одні спогади останнього: «Здебільшого його прозивають Хвильовий. І це загальне, дружнє, любовне. Для ближчих друзів і колег – Григорович. Хоча Григорович не один, ласкава ця прозва від всіх стосується тільки його, – єдиного, неповторного. Найближчі, інтимні друзі називають його – старик (З руським прописом). Це ім’я – виключне, вживане тільки колом однодумців. Це ім’я любить Хвильовий і в свою чергу прикладає його до О. Досвітнього, Вишні, Куліша. Це – ім’я розуміння і вищої щирості».
Безумовно, так писати про М.Хвильового (одного із лідерів української літератури 20 – 30-х років) І.Дніпровський мав повне право, оскільки завжди належав до його однодумців, за що, власне, після смерті (І. Дніпровський помер 1 грудня 1934 року в Ялті від сухот) одразу «компартійними критиками» був зарахований до «списку неблагонадійних» – твори були оголошені ворожими офіційній радянській лінії в літературі.
А по-іншому й бути не могло, бо створена М.Хвильовим ВАПЛІТЕ, членом якої був І. Дніпровський, своїми програмними положеннями різко відрізнялася від багатьох тогочасних літературних угрупувань: ВАПЛІТЕ запропонувала оптимальний формат взаємин літератури і влади: сприяння розвитку літератури й культури на державному рівні та дотримання принципу “не втручання” в художні процеси, адже до цього спонукає логіка ходу історії та формування “пролетарської державності”.
Письменницький доробок І. Дніпровського (народився 9 березня 1895 року, то ж у березні 2025 року митцеві виповнюється 130 років від дня народження, у бідній селянській родині в селі Каланчак – нині селище міського типу в Херсонській області – був на фронті під час Першої світової війни, навчався на історико-філологічному факультеті Кам’янець-Подільського українського університету, друкуватися почав з 1916 року) порівняно невеликий: дві поеми, кілька ліричних віршів, оповідань.
Основний масив – драматичні твори, з яких найбільш відомим є «Яблуневий полон» (1927 рік). У цій драмі автор порушив проблему любові й обов’язку, наголошуючи, що криваве вирішення ідеологічних конфліктів веде до зубожіння людської душі. Така проблемно-конфліктна основа твору, а також його постановка в одному з провідних на той час українських театрів «Березіль» режисером Я. Бортником викликала серед критиків жваву дискусію.
Окремо треба сказати про поему «Донбас» (1922 рік) – один із перших в тогочасній українській літературі творів на індустріальну тему. За характером обраного конфлікту – палке захоплення червоним воєнкомом Павлом дівчиною з іншого соціального табору панною Вронською – він доволі типовий для художньої літератури 20-х років. Тож сьогодні поема приваблює майстерно виписаними пейзажними донецькими замальовками та авторською щирістю в ставленні до шахтарського краю: «Донбасе, Донбасе! Мій чорний брате, Донбасе!»; «А шахти шпилями одходять удаль. Над шахтами неба замурана смужка. І плаче самітньо самотня кукушка» (розмовне «кукушка» – назва маленького маневрового паровоза).
Отже, місце, яке Іван Дніпровський посідав в українській літературі 20 – 30-х років, можливо, ще в повній мірі не оцінене ні його сучасниками, ні літературознавцями кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя. І причина, до певної міри, в особистості самого письменника, про що доволі точно сказав Іван Сенченко: «Так ось Іван Данилович був зразком організованої людини: мав завжди постійну роботу, яка й уберегла його від принад богемного життя. Одного разу я в якійсь справі зайшов у Головліт, побачив там Івана Даниловича, він переносив якісь пакунки з книгами. Одвідував його під час хвороби. Хвороба ускладнилась, їсти він міг лише з трудом, якось так прихитряючись вигнути голову, щоб не було боляче ковтати. Хворів і працював».
На жаль, хвороба виявилася безжальною. Та сам Іван Дніпровський заперечив її владу над собою: «Я – син землі. І смерть як небуття не писана для мене».
