У сьогоднішньому дописі йтиме мова про розвиток живопису на теренах Донецької області. В огляді ми плануємо зупинитися на таких аспектах: «Живописна палітра Донеччини», «Окремі персоналії донецьких художників», «Тема Донбасу у творчості художників-‟варягівˮ».
Для початку кілька офіційних даних:
Так, на території Донецької області діє Донецька обласна організація Національної спілки художників України. Це добровільна громадська творча організація професійних митців і мистецтвознавців. На жаль, ми не маємо сучасних даних, тому подаємо дещо застарілу інформацію. Так, станом на 1 червня 1998 року Донецька організація нараховувала 77 членів (живописці, графіки, плакатисти, художники декоративно-ужиткового мистецтва, скульптори, монументалісти), які в географічному плані представляли різні куточки Донеччини. Переважна більшість – це донеччани (наприклад, Р.В. Акмаєв (живописець), К.П. Водоп’янова (скульптор), О.С. Григор’єва (графік), М.Ф. Кушнір (монументаліст), Н.П. Максимова (художниця декоративно-ужиткового мистецтва), О.Н. Макаренко (плакатист)), маріупольці (М.В. Антипов (живописець), Л.О. Масальська (монументалістка), В.І. Павлюк (графік), В.Л. Пацевич (скульпторка)), горлівчани (П.І. Антип (скульптор), В.О. Безродний (живописець)), макіївці (О.А. та Г.П. Алчієви (живописці)), єнакіївці (С.В. Завгородній (живописець), Л.В. Клименко (плакатистка)), краматорці (І.І. Базилевський (живописець), В.М. Гутиря (художник декоративно-ужиткового мистецтва), Т.О. Шумська (графік)), живописці зі Слов’янська Т.В. Коцур та Ю.Г. Савченко, живописець М.Х. Агабекян із Шахтарська та графік О.В. Голощук із селища Нижня Кринка.
За даними останньої реєстрації (29 лютого 2000 року), головою обласної організації було обрано Олександра Митрофановича Скориха.
Олександр Митрофанович Скорих
Народився 27 січня 1939 року у Дружківці. У 1960 році закінчив Луганське державне художнє училище. З 1975 року член Національної спілки художників України. Кілька разів обирався головою Донецького відділення Національної спілки художників України, був також головою правління Донецької спілки художників. У 2005 році нагороджений почесною грамотою Верховної Ради України, а в 2010 році йому було присуджено почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Помер О.М. Скорих 5 травня 2020 року, похований у Донецьку.
Яскравими фарбами виблискує на живописній мапі Донеччини Маріуполь. З Приазов’ям пов’язані Архип Куїнджі (член Товариства пересувних виставок, засновник Товариства ім. Куїнджі – 1909 р.), Олександр Могилевський (входив до «Нового Мюнхенського художнього товариства», пізніше співпрацював з товариством «Бубновий валет», а з 1932 року був членом Спілки художників СРСР).
За радянських часів відсутність статусу обласного центру не давала змоги утворити осередок художників у місті Маріуполь, що підсилило відцентрову тенденцію в мистецькому просторі міста. Поступово утворився певний парадокс – з одного боку місто було привабливим для митців, оскільки пейзажі, індустріальні будівництва, проведення «Меморіалів пам’яті Куїнджі», наявність картинної галереї ім. Куїнджі створювали необхідні умови для творчості, з іншого – відсутність інституції, що об’єднувала б художників-маріупольців, не давала змогу реалізуватися їм повною мірою. Функцію заміщення в цей час виконували неформальні угруповання, спілки, творчі тандеми, що розвивалися на основі творчої підтримки, дружніх стосунків, виставкової діяльності тощо. Найбільш помітну роль у художньому житті міста відіграли: творчі об’єднання «Маріуполь-87», «Вікно», виставкове об’єднання «ХарБарБонд» (Володимир Харакоз, Сергій Баранник та Олександр Бондаренко. У лютому-березні 2015 року в Маріуполі відбулася їхня спільна виставка абстрактного живопису. Художники також ініціювали проведення першої в історії НСХУ Всеукраїнської виставки абстрактного живопису в Києві у 2015 році), творчий тандем художників-монументалістів Леля Кузьмінкова та Валентина Константинова. Визнанням творчого потенціалу міста стало заснування в 1992 році Маріупольської організації Національної спілки художників України (членами є понад 30 художників, головою обрано Сергія Олексійовича Баранника).
Сергій Олексійович Баранник
Народився 21 листопада 1952 року в Александровську-Сахалінську. 1962 року батьки переїхали до Маріуполя (тоді м. Жданів). У період з 1973 по 1975 роки працював художником-оформлювачем у художньо-виробничих майстернях на заводі «Важмаш», згодом на художньо-виробничому комбінаті Художнього фонду УРСР у місті Жданові.
Член Спілки художників України з 1987 року та творчої групи «Маріуполь-87», голова правління Маріупольської організації Національної спілки художників України, заслужений художник України (2009 р.). Працює у галузі станкового і монументального живопису, графіки.
З 1976 року брав участь у міських, обласних, всеукраїнських, всесоюзних, міжнародних художніх виставках. Персональна виставка відбулася у 1983 році в Маріуполі. 1985 року був учасником міжнародної виставки «СРСР — НДР» у Москві. У 1987 році його роботи експонувалися в Манежі, на всесоюзній виставці «Країна Рад».
Один із засновників товариства альтернативного мистецтва «Маріуполь-87», як член товариства з 1987 по 2003 рік брав участь у дванадцяти виставках у Маріуполі, Ризі, Донецьку, Бібіоне (Італія).
1988 року отримав запрошення на участь в інтернаціональному творчому проекті «CHORZOW-88» (Польща), а його твори експонувалися на виставках в низці польських міст.
1990 року в складі бригади місцевих художників брав участь у виконанні розписів у Свято-Микільському соборі Маріуполя.
Окремі роботи художника зберігаються у фондах Національної спілки художників України, Міністерства культури України, Маріупольському краєзнавчому музеї, у музеях Росії, Польщі, Палестини, у приватних колекціях Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, України та Франції.
З огляду на те, які здобутки має Маріуполь у галузі живопису, немає нічого дивного, що 14 травня 2018 року була створена Маріупольська філія НАОМА – відокремлений структурний підрозділ Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Її мета – надання якісної художньої освіти талановитій молоді південно-східного регіону України. Навчальна діяльність ведеться за спеціальністю 023 «Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація» першого (бакалаврського) ступеня освіти за двома освітніми програмами:
- «Станковий і монументальний живопис»;
- «Графіка вільна, оформлення та ілюстрація книги».
На базі філії діють освітні центри «Донбас-Україна» і «Крим-Україна», що дозволяє вступникам з непідконтрольних територій та лінії розмежування Донецької та Луганської областей, а також з тимчасово окупованих територій Криму вступати до ЗВО за спрощеною процедурою. У 2020 році Маріупольською філією НАОМА здійснено перший набір студентів.
На сьогоднішній день Маріупольська філія НАОМА – це молодий і єдиний у південно-східному регіоні України навчальний заклад мистецького спрямування IV рівня акредитації, який динамічно розвивається й виконує важливу функцію підготовки висококваліфікованих фахівців, залучаючи молодь до традицій національної мистецької еліти України, сприяє інтеграційним процесам в Україні, поєднує талановиту молодь південно-східного регіону до мистецької родини НАОМА.
Директором Маріупольської філії НАОМА є кандидат мистецтвознавства, доцент Галина Іванівна Батичко.
Однак було б несправедливо стверджувати, що художньо-живописне мистецтво в Донецькій області існує й розвивається тільки завдяки дійсним членам Національної спілки художників України. Адже поза її межами активно працюють сотні талановитих митців, підтвердженням чому можуть слугувати хоча б такі приклади.
На «Незалежному інтернет-порталі художників Донбасу» розміщені ряд картин художників із різних місць Донеччини:
Аліна Кобзар (Донецьк)
Сергій Алмазов (Горлівка)
Цікава акція «Барвиста хвиля» відбулася у вересні 2019 року на території ландшафтного парку «Клебан Бик» – до роботи на пленері було запрошено понад сорока художників Краматорська, Слов’янська, Слов’янського району, Костянтинівки, Бахмута, Часів Яру, Курахового, Вугледара, які у своїх картинах і передали чарівність осінніх краєвидів околиць Костянтинівки:
Оксана Дашивець із села Новоселівка Слов’янського району.
Олександр Македонський (Часів Яр).
Сергій Садчиков (Бахмут).
Художники на пленері
Антоніо Шевченко та Алекс Єськова
Війна України з російсько-сепаратистськими військами, що розпочалася на Донеччині весною 2014 року (а тепер охопила всю Україну), породила таке явище, як біженці, переселенці. Серед сотень тисяч людей опинилося й молоде подружжя з Донецька Антоніо Шевченко та Алекс Єськова, яке мешкає зараз у Києві.
Про себе Алекс говорить так: «Я народилася у творчій сім’ї. Мій тато Сергій Єськов – дизайнер інтер’єру родом із Західної України, а мама Валентина Єськова – художниця із Донецька. Обидва навчалися у Львівській поліграфічній академії (зараз Українська академія друку) і в Одеському художньому училищі ім. Грекова. Але народилася я в Донецьку, а через два тижні мене увезли до Львова, де жила наша родина. До Донецька переїхали, коли виповнилося 7 років. У своєї мами я навчалася в училищі, а потім шість років навчалася в Харківській державній академії дизайну та мистецтв».
Антоніо – корінний донеччанин. Його дідусь по батькові – заслужений діяч мистецтв України Тарас Георгійович Шевченко.
Познайомилося майбутнє подружжя в одній із соціальних мереж. Алекс згадує: «Антон запросив мене у свою групу творчих людей Донецька «Артишок», а незабаром, це було на початку 2012 року, запропонував мені взяти участь у ландшафтному конкурсі, а потім у арт-батлі, які з 2008 року Антон організовував у Донецьку. Ми стали спілкуватися, товаришувати. Потім ми з художницею Оленою Ємченко створили відому арт-групу «ВОНИ». Пізніше ми зрозуміли, що нас пов’язує не тільки любов до мистецтва, й у вересні 2013 року народився наш син Пилип».
Щодо переїзду з Донецька до Києва Алекс згадує: «Рішення про переїзд прийняли швидко. Тому були дві причини. Ми жили в самому центрі недалеко від парку кованих фігур, так би мовити в епіцентрі всіх подій, тому що недалеко знаходилася будівля СБУ, міськвиконкому й ОДА. До того ж за день до від’їзду біля магазину «Смарагд» нас зупинили автоматники й попросили звільнити машину. Добре, що з нами не було дитини. Як зараз пам’ятаю: я зо всіх сил натиснула на газ, і ми поїхали, притискаючи голову. Потім замінували чийсь автомобіль прямо під нашим під’їздом. Було чітко чутно, як усередині постукує механізм. Сапери понад шести годин займалися розмінуванням».
Зараз може видатися дивним, але в молодих людей ще до початку воєнних дій зародилося відчуття неминучості трагічних подій. Так, ще за рік до подій на Майдані, Антоніо намалював картину «Ядро Землі». На ній в емоційному запалі художник зобразив Донбас, над яким нависла грозова хмара. У Шевченка вже тоді було відчуття, що наближається вітер неприємних змін.
З 2012 року арт-група «ВОНИ», аналізуючи й передбачаючи ситуацію на Донбасі й Україні, намагалися змінити хід подій, упливаючи на культуру регіону, а також закликаючи відомих українських художників до допомоги й участі в цьому. Шевченко, Єськова та Ємченко провели багато масштабних арт-акцій і виставок на Донбасі: «Життя після EURO», «»ВОНИ: Зугрес СONTEMPORARY», «ХАЙ ЖИВЕ», «AiRporT Donetsk CONTEMPORARY» та багато арт-батлів. Алекс, Олена й Антоніо створили арт-локації для молодих художників і були кураторами першої незалежної галереї в Донецьку «Дерзай». Переїзд до Києва не припинив, а тільки пожвавив творчу роботу, посприяв зародженню нових планів. Розповідає Аліна: «У вересні 2014 року ми вперше виставили свої роботи у рамках арт-фестивалю «ГогольFest. Четвериптих ‟FUCK WARˮ».
Від мене і від Антона – портрет: 3Dілюзія Кобзаря, який можна побачити, тільки дивлячись з одного боку під певним кутом. У наступному році ми брали участь у мультикультурному форумі «Донкульт» від Національного художнього музею України і аукційного Будинку «Корнес» у Львові та Києві. А потім створили свою дизайнерську студію ‟Design Interior. Contemporary art. Yeskovs & Shevchenkoˮ. Ми продовжуємо писати і продавати картини, але тепер це ремесло більше для душі.
Наш дім зараз у Києві. Тут ми себе реалізовуємо. Тут росте наш син. У Донецьку ми мріяли створити музей сучасного мистецтва, знайти меценатів, у нас були плани на десять років наперед, і ми працювали над тим, щоб реалізувати задумане. Але не встигли. У нас щомісяця був якийсь арт-проєкт. Усе це робилося для того, щоб розширити кругозір донеччан, показати їм, що життя – це не тільки робота, футбол або шопінг до «Донецьк Сіті», щоб у складному шахтарському регіоні зазвучало слово СONTEMPORARY. Зараз культурний рівень там відкотився мінімум на 20 років назад, і повертатися туди, щоб робити те ж саме, що робили до війни, уже немає сенсу. Ми не хочемо витрачати на це свої життя і життя своїх дітей. Нове життя на новому місці без озирання в минуле».
