Продовжуємо серію публікацій про становлення живопису на Донеччині. Ви можете ознайомитися з першою та другою частинами. Сьогодні ми поговоримо про окремі персоналії донецьких художників.
Архип Іванович Куїнджі
Безумовно, розмову про художників-земляків слід розпочинати з Архипа Івановича Куїнджі.
Живописець-пейзажист грецького походження народився 15 (27) січня 1841 року в Карасівці (територія сучасного Маріуполя). Від батька він мав прізвище Ємеджі (з татарської «трудова людина»). Прізвище «Куїнджі» («ювелір») Архип обрав уже будучи художником. Це данина сімейному переказу, за яким дід художника був ювеліром. Згодом Архип Куїнджі став дійсним ювеліром живопису.
Точна дата народження Куїнджі невідома. Довгий час загальноприйнятим роком народження був 1842, однак документи, знайдені в архівах Донецької області, свідчать, що він не міг народитися раніше 1841 року. У метричній книзі в записі про вінчання, яке відбулося у 1875 році, вік нареченого вказано як 34 роки. Крім того, в останньому паспорті Куїнджі вказано, що він помер у 1910 році у віці 69 років.
Дати народження не знав і сам Куїнджі. На запит Петербурзької академії мистецтв з проханням уточнити свій вік, художник «чітко вивів рік народження — 1841, потім невпевнено написав «січень» і кілька разів його перекреслив».
Свої іменини Куїнджі відзначав 19 лютого (4 березня за новим стилем) — у день пам’яті святого Архипа Колосійського.
Хлопчик рано втратив батьків і виховувався в тітки та дядька по батьківській лінії. З цього часу Архип засвоїв, що він – чоловік і має захищати й допомагати слабшим.
За сприяння родичів Архип вивчився на вчителя грецької граматики, потім, після домашніх занять, деякий час відвідував міське училище. За спогадами товаришів, навчався він погано, зате вже тоді захоплювався живописом і малював на будь-якому зручному матеріалі — на стінах, парканах і клаптиках паперу.
Влітку 1855 року Куїнджі приїхав до Феодосії і спробував стати учнем І. Айвазовського, однак йому було доручено лише товкти фарби і фарбувати паркан. Після двох місяців проживання в Феодосії Архип повернувся до Маріуполя, де став працювати ретушером у місцевого фотографа, але через кілька місяців поїхав до Одеси, де також зайнявся ретушуванням. Через три роки, в 1860, юнак поїхав до Таганрога, де до 1865 року працював ретушером у фотостудії С.С. Ісаковича. Весь цей час Куїнджі продовжував малювати.
У 1865 році вирішив вступити до Академії мистецтв і поїхав до Санкт-Петербурга, проте перші дві спроби виявилися невдалими. Нарешті в 1868 році він створив картину «Татарська сакля у Криму» і виставив на академічній виставці. У результаті 15 вересня Рада Академії мистецтв надала Куїнджі звання вільного художника. У 1870 р. отримав звання некласного художника і з третьої спроби став вільним слухачем Імператорської Академії мистецтв. У цей час він познайомився з художниками-пересувниками, у числі яких були Іван Крамськой та Ілля Рєпін. Це знайомство мало значний вплив на творчість Куїнджі. Зокрема, у реалістичному ключі була написана картина «Чумацький шлях у Маріуполі» (1875 р.). Незважаючи на звертання до важких соціальних проблем, картині властива різноманітна барвиста гама й ускладнені колористичні рішення, що певною мірою знімало відчуття тяжкості та смутку і додавало в роботу відтінок співчуття зображеним героям.
Письменник Всеволод Гаршин (уродженець Бахмутського повіту) так відгукнувся про цю картину: «Багно непролазне, дорога, мокрі воли й не менш мокрі чуби, мокрий пес, що виє при дорозі на негоду. Все це якось щемить у серці».
Від вражень, отриманих завдяки неодноразовому відвідуванню острова Валаам, у 70-х роках А. Куїнджі написав ряд картин, яким властива дещо інша манера виконання. Так, полотно «На острові Валаам» виділялося реалістичною передачею природи і використанням романтичних елементів — тривожної світлотіні, умовного грозового неба й таємничого мерехтіння тіні. Полотно експонувалося на академічній виставці, потім — у Відні і, врешті-решт, стало першою картиною А. Куїнджі, яку купив для своєї колекції П. М. Третьяков.
У 1875 році А. Куїнджі побував у Франції, а звідти відправився до Маріуполя, де обвінчався з дочкою багатого маріупольського купця Вірою Леонтіївною Кечеджі-Шаповаловою, яку покохав ще юнаком.
У 1876 році на виставці Товариства пересувних художніх виставок А. Куїнджі виставив картину «Українська ніч», що викликала загальне захоплення в публіки незвичним, майже декоративно зображеним пейзажем. Цією роботою почався так званий «романтичний період» творчості художника, який ознаменувався активними творчими пошуками.
У 1878 році на Всесвітній виставці в Парижі за присутності подружжя Куїнджі були виставлені твори художника, що викликали загальне захоплення як публіки, так і критиків. Відомий критик і захисник імпресіонізму Еміль Дюранті назвав Куїнджі «найцікавішим серед молодих російських художників, у якого більше, ніж у інших, відчувається оригінальна національність». У цьому ж році художник почав працювати над картиною «Вечір в Україні», робота над якою тривала 23 роки.
Поступово А. Куїнджі відходить від Товариства пересувників, усе більше віддаючи перевагу імпресіоністичному відтворенню побаченого й пережитого. Про розрив свідчить хоча б те, що в червні 1881 року в пасажі Солодовникова на Кузнецькому Мосту А. Куїнджі влаштував виставку двох картин — «Березовий гай» та «Місячна ніч на Дніпрі», після якої «замовк» на двадцять років, усамітнившись у своїй майстерні, нікому не показуючи свої твори.
У 1901 році А. Куїнджі порушив самітництво й показав своїм учням, а потім і деяким друзям чотири картини — закінчений «Вечір в Україні», «Христос в Гефсиманському саду», третій варіант «Березовий гай» і вже відому «Дніпро вранці». У листопаді того ж року була влаштована остання публічна виставка робіт живописця, після якої ніхто вже не бачив його нових картин до самої його смерті.
Останнє десятиріччя життя ознаменувалося для Куїнджі створенням таких шедеврів, як «Веселка», «Червоний захід сонця» і «Нічне». В останній картині поєдналися спогади про дитинство і пристрасть до споглядання неба, а манерою виконання полотно змушувало згадати найкращі ранні роботи Куїнджі.
Улітку 1910 р., перебуваючи в Криму, А. Куїнджі захворів на запалення легень. З дозволу лікарів дружина перевезла художника до Санкт-Петербурга, але, усупереч надіям на одужання, хвороба прогресувала — далося взнаки хворе серце. Помер Архип Іванович Куїнджі 11 (24) липня 1910 в Санкт-Петербурзі і був похований на Смоленському православному кладовищі.
Весь свій капітал художник заповів Товариству імені Куїнджі, заснованому за його ініціативи разом з К.Я. Крижицьким у листопаді 1908 для підтримки митців. Дружині призначалася щорічна пенсія 2 500 рублів. У заповіті також були згадані всі живі на той момент родичі художника, частина грошей була пожертвувана церкві, в якій його хрестили, для заснування школи його імені. Сам же художник жив доволі скромно. Незважаючи на великі статки, Куїнджі вів аскетичний спосіб життя. Коли після його смерті описували майно, то виявили і занесли до опису наступне: «Вітальня: один диван, два крісла і вісім стільців м’яких, один рояль. Їдальня: один буфет, обідній стіл і дванадцять стільців. Майстерня: чотири мольберти, один етюдник, стінні дзеркало в дерев’яній рамі, скрипка у футлярі». Ось так помер мільйонер.
Микола Олексійович Касаткін
Микола Олексійович народився 25 грудня 1859 року в Москві в родині художника-гравера (помер 17 грудня 1930 року). Закінчив Московське училище живопису, ваяння й зодчества (За картину «Жебраки на церковній паперті», написаній під час навчання, отримав найвищу нагороду училища – велику срібну медаль і звання художника). З 1891 року стає членом Товариства художників-пересувників, що в значній мірі визначає спрямованість його полотен – життя робітників та міської бідноти.
Протягом 1892-1897 років неодноразово відвідував Донбас, чому його й називають першим художником Донеччини. Тож надалі ми й зосередимося на всьому, що поєднувало М. Касаткіна з Донецьким краєм.
Митецька діяльність на Донбасі для М. Касаткіна була пов’язана з багатьма складнощами. Власники шахт дуже тривожилися, коли на території рудників з’являвся якийсь «сторонній» з етюдником через плече, роблячи якісь замальовки з брудних, покритих вугільним пилом шахтарів, ведучи з ними якість розмови. З цього приводу художник скаржиться в листах до своїх рідних. Так, після відвідування шахти «Софія» (станція Харцизьк, 1899 р.), він писав: «На шахті так важко, що я не міг залишитися працювати. В Юзівці нас було заарештували (там робітничий рух і забастовка!..). Усе зачинено й завод стоїть».
Результатом поїздок на Донеччину стала ціла «шахтарська» серія картин: «Збирання вугілля бідняками на відпрацьованій шахті» (1894 р.), «Шахтарка» (1894 р.), «Вуглекопи. Зміна» (1895 р.), «Шахтар-тягальник» (1896 р.).
Коментуючи дані полотна, мистецтвознавці відзначають зосередженість художника на майстерності відтворення важких умов праці простих шахтарів. Так, про картину «Вуглекопи. Зміна» говориться: «Картина «Вуглекопи» зображує момент зміни шахтарів: одна частина, зморена й змучена виснажливою працею під землею, з непогашеними ще лампочками виходить із бадді; біля кліті чекає нова зміна робітників, з обушками й желонгами в руках. Темні тони, в яких написана картина, посилюють її емоційну виразність. З надзвичайною правдивістю зумів Касаткін відобразити каторжні умови праці цих суворих на вигляд, з вимотаними силами шахтарів».
Лише картина «Шахтарка» вирізняється з ряду однотипних похмурих картин. На ній М. Касаткін змальовує образ здорової дівчини, що посміхається, яка, ймовірно, недавно прибула із села. Нестатки, тягарі не встигли накласти на неї свій негативний відбиток. Ця картина мала широку популярність серед глядачів.
Костянтин Юхимович Ракитянський
К. Ракитянський народився 25 жовтня 1915 року в Маріуполі. Потім проживав і навчався у Дружківці та Краматорську, мріяв вступати до художнього інституту, але плани зруйнувала війна. Воював у складі інженерно-саперної частини, брав участь у звільненні Донбасу, Ковеля, Познані, Варшави, дійшов до Берліна. За бойові заслуги нагороджений орденами та медалями.
Після війни повернувся на Донбас і працював у кооперативному товаристві художників, роботи створював у жанрі станкової, монументальної та портретної скульптури (надгробки і пам’ятники воїнів, що загинули в роки Другої світової війни, бюсти письменникам, ученим, встановлені в залах Донецької обласної наукової бібліотеки ім. Крупської).
Помер К. Ракитянський 18 грудня 2008 року. Найвідомішою роботою скульптора (архітектор Павло Вігдернауз, позував для пам’ятника формувальник Борис Горб, скульптуру відливали на донецькому заводі «Ремкомунелектротранс») є пам’ятник «Слава шахтарській праці», встановлений на Шахтарській площі в Донецьку (1967 р.).
Скульптура шахтаря спочатку була виготовлена у вигляді статуетки для подарунка Микиті Хрущову. На заводі точного машинобудування була відлита бронзова статуетка і дві чавунні статуетки. Проте подарунок не стали робити і статуетки залишилися у секретаря міськкому Шульгіна і голови Ради народного господарства Володимира Дегтярьова. За ініціативою останнього на основі цієї скульптури і зробили пам’ятник.
Алла Олександрівна Горська
Алла Олександрівна народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Її батько Олександр Володимирович був актором ялтинського українського театрального колективу, а згодом став директором Ялтинської кіностудії.
Дитинство Алли пройшло в Москві та Ленінграді, де вона разом із матір’ю пережила дві блокадних зими. До Києва Алла разом із батьками потрапила в 1944 тоці. Школу закінчила із золотою медаллю, вступила до Київського художнього інституту.
Успішно виставлялися роботи Горської на республіканських художніх виставках. Закохалася в однокашника Віктора Зарецького і невдовзі стала його дружиною.
Плідно займалася мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. 1959 року за роботи шахтарського циклу («Пісня про Донбас», «Портрет шахтаря Василія Кривинця») її прийняли до Спілки художників.
За її активної участі 22 травня 1963 року відбулося покладання (яке стало традиційним) квітів до пам’ятника Великому Кобзареві в парку Тараса Шевченка в Києві. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів». Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила (1962-1963 рр.) місця поховання (Лук’янівське й Васильківське кладовища) розстріляних НКВС у Биківні, про що вони заявили в Київську міськраду.
У 1965-1968 роках брала участь у акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, В’ячеславом Чорноволом та ін. за що зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. Певним захистом було те, що вона у групі митців виконувала монументальні художні роботи в Донецьку та Краснодоні (панно в меморіальному комплексі «Молода гвардія»), які вважалися важливими з точки зору комуністичної ідеології.
Через «антирадянські позиції» А. Горській у Києві плідно творити не давали, то вона працювала в Донецьку, Маріуполі, Львові, Одесі, створюючи декорації до спектаклів. У 1964 році разом із Опанасом Заливахою та Людмилою Семикіною було створено вітраж у Червоному корпусі Київського університету «Тарас-Прометей» до 150-річниці з дня народження Шевченка. Та саме під час святкування «буржуазно-націоналістичну» роботу було знищено. 28 листопада1970 року Аллу Горську було закатовано в помешканні її свекра в місті Василькові Київської області. Це вбивство, за деякими версіями, приписують КДБ, який мстився А. Горській ще за оприлюднення разом з Лесем Танюком та Василем Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі. Онука I. Франка, Зиновія Франко виклопотала дозвiл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі, але його анулювали, а день похорону ніби в інтересах слідства перенесли з 4 на 7 грудня й Аллу ховали на новоствореному цвинтарі за містом, на Берківцях. У день похорону Василь Стус усю панахиду простояв на колінах, а потім над розкритою пащею її могили зачитав рядки свого вірша «Ярій, душе», присвяченого Аллі:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.
Мозаїки на будівлі загальноосвітньої школи № 5 у Донецьку
У першій половині 1960-х років художниця Г. Зубченко отримала від Академії архітектури замовлення оформити щойно збудовану середню експериментальну школу № 5 у Донецьку. Зубченко для виконання роботи запросила А. Горську. За задумом художниць, на центральному фасаді школи мав бути втілений образ України.
За спогадами Г. Зубченко, директор Академії архітектури, через яку виконувалися роботи, не затвердив ескізи, бо не згоджувався, щоб на головному фасаді був образ України. У Донецьку ескізи були затверджені з труднощами, і замість образу України для головного фасаду довелося створити новий образ — «прометеїв».
Комплекс мозаїк складається з 8 панно на торцях 8 класних окремо збудованих приміщень школи й центрального, великого панно «Прометеї», викладеного на фасаді школи, зверненому на алею і спортивний майданчик школи. Усі малі мозаїки було створено 1965 року, центральна — 1966.
У центрі панно «Космос» — стрілоподібний жовтий птах. Назустріч мчить синій птах. Протилежні рухи створюють враження високої швидкості. Серед кольорів птахів переважають синій, блакитний та світло-жовтий, це кольори вогню та води. Водночас це сприймається як традиційна, на сьогодні, державна символіка України.
Усю поверхню панно обіймають риби. Усі риби виконані в теплих кольорах, а вода — в холодних. Кольори переливаються від найсвітліших до найтемніших. Сполучення жовтого й синього кольорів символізують світотворчу й життєдіяльну дію сонця та води, зелений колір символізує результат цієї дії — життя. Наявність на панно медузи свідчить, що перед глядачем море або океан.
Тло панно чорного кольору, що символізує вугільні надра Донбасу. В центрі панно — квітка священного вогню, що є джерелом сили. Пелюстки квітки повторюють рух вогню та диму вогнища. Пелюстки вогняної квітки золотого, білого й червоного кольорів.
У центрі панно — соняшник, що символізує сонце. Поряд з ним — колосся. Колосся різні, кожне з них має лише йому притаманну форму. Тло панно чорного кольору, що символізує чорнозем. Воно викладене однією керамічною плиткою, однак покладеною під різними кутами і залежно від освітлення має різноманітну кольорову і світлову гру.
Панно “Життя” вирішене в дусі українського народного килиму, на ньому зображено традиційних оленів.
Більшу частину панно “Сонце” займає зображення сонця, від сонця відходить гаряче проміння. Концентричні кола навколо сонця підкреслюють хвильову природу руху сонячної енергії. Рух та дію сонячної енергії передає колір. Це досягається переходом синіх кольорів у блакитні, бірюзові й зелені. Останні є символом життя.
Панно “Прометеї” розміщене на центральному фасаді школи. У центрі мозаїки два велетні-«Прометеї» — шахтар і металург, які тримають у руках добуте з надр землі полум’я, що є символом вугілля й розплавленого металу. Трудівників зображено на тлі яйцеподібного вогняного символу Всесвіту.
Валерія Флоріанівна Дюавальдер (Денерво-Моргунова)
Валерія Флоріанівна народилася 24 квітня 1918 року в Маріуполі. Згодом батьки переїхали до Єнакієвого, в якому Валерія прожила до 16 років: закінчила середню й музичну школи. Про своє дитинство Валерія Флоріанівна згадує: «Не досягши шести років, я умовила батьків дозволити мені ходити до школи: я так хотіла вчитися і так любила читати». А ще систематично відвідувала церкву. Цей «смарагд» – любов до Бога та православного віросповідування» зберігатиме все життя.
Мистецтво почало приваблювати Валерію вже з трирічного віку, коли дівчинка намалювала Царівну Лебідь, підписавши малюнок «Фея Казка» й подарувавши його матері. У майбутньому ця картина стане ілюстрацією до казок О. Пушкіна, виданих князем Горчаковим. Грі на фортепіано почала навчатися з чотирьох років.
Її дід по батькові та й сам батько мали швейцарське громадянство. Довгий час батько працював на Єнакіївському металургійному заводі начальником планового відділу (до речі, саме його зобразив О. Купрін у своїй повісті «Молох»).
Коли в 1934 році розпочалися сталінські репресії, родина змушена була емігрувати до Європи: Варшава, Берлін, Женева. У 1935-1939 роках Валерія навчалася у Школі мистецтв (Ecole des Arts ct Metiers) у Фрізбурзі. У 1952 році переїхала до Цюриха: вивчала психологію, історію релігії та філософію. У 1958 році захистила дисертацію (доктор богослов’я). В. Дюавальдер – почесний член Російської Академії наук, Римської понтифікальної академії та Академії європейської культури.
Свою діяльність як художниці (а вона ще скульпторка, письменниця, композиторка, філософиня) В. Дюавальдер розпочала з ілюстрацій до народних казок, а потім казок О. Пушкіна.
З 1962 р. створює рельєфні мозаїки з дорогоцінним камінням (Митциня знайшла щось нове в техніці мозаїки з дорогоцінного каміння. Її техніка нікому не відома. Свої фарби вона називає «Моя маленька таємниця». Про свою техніку В. Дюальдер говорить: «У мене всього чотири кольори і я ніколи не пишу ні олівцем, ні пером, тільки пензликом»): «Троянда миру», «Пісня Леля», «Троянди Донбасу» (1993 р.). Цю мозаїку художниця подарувала Музею історії м. Єнакієве, де зберігаються також її особисті речі, фотографії, листи, книги, фотокопії малюнків. Маючи похилий вік, В. Дюальдер залишається душевно молодою: «Я жодного разу не почувала себе старою. Мені ніколи старіти. Я художник, скульптор. Мені цікаве все, крім алгебри, з якої в мене була хронічна двійка. Я дійсно не можу скласти два тризначні числа».
В’ячеслав Володимирович Гутиря
В’ячеслав Володимирович Гутиря (заслужений художник України 2013, член Національної спілки художників України). У 2016 році нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України «за особливі заслуги перед українським народом».
В’ячеслав Володимирович народився 18 травня 1960 року в Бахмуті. Працює в галузі станкового живопису, монументальної і станкової скульптури, декоративно-прикладного мистецтва (різьблення по дереву). Член Спілки художників України з 1990 р. З 1983 р. бере участь у художніх виставках. З 1995 р. член Краматорської творчої асоціації «Коло». Учасник міжнародних, республіканських та обласних виставок. Отримав першу премію в 1989 р. на симпозіумі скульпторів у Чернігові, так само на конкурсі «Марина», 2000, Одеса.
Метал, дерево, камінь – у руках майстра ці природні матеріали стали втілюватися в героїв міфів і легенд древніх часів. У той же час В.В. Гутиря користується властивою тільки йому технікою письма: його роботи ніби набрані з дрібних різнокольорових шматочків смальти.
Твори знаходяться в музеях України (скульптура «Амазонка» придбана Національним музеєм України), Канади (Ванкувер), у приватних колекціях на території Німеччини, Франції, Італії, Угорщини.
В. Гутиря є автором значної кількості скульптурно-паркових комплексів та пам’ятників:
- 1998 — меморіал воїнам-афганцям у м. Краматорськ.
- 2008 — пам’ятник Жертвам голодомору (у співавторстві з В. Протасом) м. Хотив, Київська обл.
- 2012 — «Різдво», Регіональний центр Материнства й Дитинства, м. Донецьк.
- 2012 — «Хан Шарукан і його дружини», скульптурна композиція, траса Бахмут – Слов’янськ.
- 2012 — портрет С. Прокоф’єва, Донецький аеропорт, м. Донецьк.
- 2013 — «Свята Параскева» с. Ходосівка, Київська обл.
- 2013 — «Пам’ятник батькам», Регіональний центр Материнства й Дитинства, м. Донецьк.
- 2010 — «Каменецький Мамай» (у співавторстві з Г. Хачатрян), м. Кам’янське (колишній Дніпродзержинськ).
- 2014 -2015 — скульптури «Сім’я, що читає», «Адам і Єва», м. Краматорськ.
- 2015 — сквер ім. Марії Приймаченко, скульптурна композиція, м. Краматорськ.
- 2015 — «Козак Мамай», скульптура, сквер ім. Т.Г. Шевченка, м. Краматорськ.
- 2015 — «Відлуння Скіфії», скульптурна композиція (у співавторстві з Іваном Цискадзе та Іродіоном Гвелісіані), сквер Профспілок, м. Краматорськ.
- 2016 — меморіал загиблим льотчикам «Скорботний Ангел», с. Пришиб, Донецька обл.
- 2016 — «Архангел Михаїл», скульптура, присвячена героям Небесної сотні, Видубицький монастир, м. Київ.
- 2016 — скульптурний комплекс із дерева «Посмішка» (у співавторстві з С. Лаушкіним), м. Краматорськ.
Пропонуємо переглянути деякі з них:
Пам’ятник батькам
На скульптурній композиції з білого каменю зображено фігури чотирьох чоловіків, що стоять спинами один до одного, з квітами й високо піднятими головами. Батьки неначе видивляються своїх новонароджених дітей у вікнах пологового будинку.
Скульптурна композиція «Відлуння Скіфії»
Композиція має три частини. Перша – «Коло життя». При спогляданні цієї скульптури одразу зосереджуєшся на колі, яке ще в язичницькій міфології символізувало Сонце (у скіфів Коло – Кеайс). А це світло, утвердження світлих сил, це по суті водночас і народження, і безкінечність самого життя. А своєрідним орнаментом слугують знаки Зодіаку, розташовані по колу, символізуючи цілісність Всесвіту, його безмежжя.
Друга частина – «Скіфська дівчинка». Це скульптурне зображення дівчини, яка тримає на руках скіфського оленя (олень у багатьох народів сприймався як носій сексуальної енергії, життєдайної сили, величної краси й безсмертя, оскільки його грандіозні роги відновлюються кожної весни, як древо життя. Золотаво-червоний колір шкіри благородного оленя порівнювався із сонцем). Самих же таких дівчат у Скіфії називали «косачками».
Третя частина – декілька колон, увінчаних грифонами. У грецькій міфології – це фантастична істота, напіворел-напівлев із довгим зміїним хвостом. Він символізує панування над двома сферами буття: землею (лев) і повітрям (орел). Образ грифона об’єднував символіку орла (прудкість) і лева (сила, відвага). Поєднання двох найголовніших сонячних тварин вказує на загальний сприятливий характер істоти — грифон втілює Сонце, силу, пильність, відплату.
Скульптурна композиція у сквер ім. Марії Приймаченко. Сквер і сама вулиця названі на честь української народної художниці, яка працювала в жанрі «народного мистецтва». Тому на скульптурах присутні образи, властиві картинам мисткині.
Тема Донбасу у творчості художників-«варягів»
Під поняттям «варяг» розуміємо творчість художників, які не були корінними донбасівцями й не проживали на його теренах. Однак цей край привертав митецьку увагу багатьма чинниками. Перш за все, це власне жителі Донеччини – люди непростих професій. А це обумовлювало іншу донецьку «родзинку» – характерні промислові пейзажі, в які органічно вписуються сільські краєвиди. Усе це і знаходимо на картинах художників-«варягів». Тож, не претендуючи на вичерпність названих імен і представлених полотен, пропонуємо ознайомитися з деякими з них.
Олександр Олександрович Дейнека
Олександр Олександрович Дейнека (1899-1969) – народний художник СРСР.
Першою картиною О. Дейнеки «донбаської тематики» є картина «Перед спуском у шахту».
У 1930 році художник створив виразний у кольоровому та в композиційному плані плакат «Механізуємо Донбас».
Творчість будь-якого митця в Радянському Союзі була строго підпорядкована офіційним ідеологічним доктринам. Тому хоча б незначний відступ від них можна розцінювати як прорив у вільний світ власних творчих уподобань і задумів. Саме так можна оцінити й картину О. Дейнеки «Донбас. Обідня перерва», написану в 1935 році. Ось як мистецтвознавці відгукнулися про неї: «На відомому полотні «В обідню перерву в Донбасі» все нове – обід, якісь робітники вибігають з озера, де веселою компанією купалися та грали в м’яча… Коли в мистецтві зображували такі принижені теми? Кому було цікаве те, як виглядає донбаський степ у робочий полудень, яскраве сонце, під яким так загоряють мускулисті тіла?.. Нове в ній поєднання індустріального пейзажу з живими, загорілими тілами, що відбиває дух і особливості донбасівців, в яких поєднується уміння працювати в індустрії й бути часткою природи, степу та їхніх просторів, внутрішня сила й нормальність, яка потребує гри й атлетичних вправ тіла навіть під час обідньої перерви в компанії друзів із роботи. У цьому відбиваються реалії того часу, який дозволив розкритися кращим якостям людей».
О. Дейнека завжди сприймав Донбас як місце органічного поєднання фізичної та духовної сили людини. Це передає й картина «Донбас», написана в 1947 році. На передньому плані жінки, які вантажать вугілля. Це важка фізична праця, яка, напевно, одразу після воєнної розрухи виглядала доволі типово. Однак у фігурах жінок не відчувається фізичного перенавантаження, що досягається відповідною кольористикою – світлі жіночі сукні, доволі прозоре небо. І це не намагання художника ідеалізувати побачене, а свідоме внутрішнє переконання, що людина завжди сильна своїм морально-духовним налаштуванням і прагненням.
Гайк (Георгій) Аветисович Аветисян
Краснодарський художник Гайк (Георгій) Аветисович Аветисян (1880-1963).
Іван Григорович Антропов
Іван Григорович Антропов (1888-1963) – пейзажист.
Василь Іванович Єфремов
Василь Іванович Єфремов (1894-1976) – пейзажист.
Марк Іванович Улупов
Марк Іванович Улупов (1924-1997) – «Заслужений працівник культури». Працював переважно в темперному живописі на папері й картонові, рідше – писав маслом, малював олівцем, пастеллю.
Цим ми закінчуємо нашу розвідку про розвиток живопису на Донеччині. Сподіваємося, що для когось вона стане «першою ластівкою», яка пробудить бажання до подальшого крокування цікавою дорогою під назвою «Живопис», стане доказовим прикладом того, що художники Донецької області зробили гідний внесок у духовну скарбницю вітчизняної культури, будучи невід’ємною часткою всеукраїнського митецького простору. А хтось поповнить свої знання щодо минулого й сучасного стану розвитку живописного процесу на Донеччині. А будуть і такі, яким ці відомості видадуться добре відомими, тож стануть стимулом для розширення представленого матеріалу, його поглиблення й удосконалення.
Нам, дончанам, є чим пишатися!
