27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, що на Донеччині, народився талановитий публіцист, філософ, учитель, співзасновник Гельсінської групи Олекса Тихий. Про цю непересічну особистість сьогодні, з висоти десятиліть, говорити дуже легко, та разом з тим – надзвичайно важко. Легко, бо йдеться про людину колосального інтелекту, глибокої національної культури, залюблену в красу Донецького краю й безкомпромісно віддану великій справі розбудови вільної України. Важко, бо не можна оминути тих страшних сторінок життя достойника честі, які він гортав разом зі своїми однодумцями в радянських концтаборах.
Щоб досягти поставленої перед собою життєвої мети, Олекса Тихий виробив власну концепцію філософії призначення людини, поставивши перед собою лише одне запитання: для чого я живу?
І вичерпність відповіді на нього просто вражає: «щоб жило людство, мій народ, мій рід; щоби не зробити нікому ніякого зла; я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге; прагну, щоб моє «я» було гідне наймення «людина»; щоб поважати й цінувати працю, переконання й культуру кожної людини; щоб до останнього подиху вчитися і, по можливості, без насильства й примусу навчати всіх, хто бажає в мене вчитися; щоби позбутися й сприяти іншим позбутися всього низького, підлого, чужого духові людства…».
Особливо наш славний земляк переймався розвитком рідної мови, бо усвідомлював її базову роль у збереженні державі. Він упорядкував «Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.п.», уклав збірку висловлювань відомих людей про мову «Мова народу. Народ», охороняв самобутність мелодики українського слова.
Та не судилося Тихому зреалізувати власний морально-духовний кодекс свідомого українця, бо репресивна тоталітарна система дуже швидко побачила в ньому ворога, антирадянського пропагандиста, а найзавзятіші кати українського народу максимально долучилися до того, щоб у таборі цей «небезпечний рецидивіст» жив «у пекельних муках і недовго».
Тому й прооперували Олексу Тихого так, аби не гоїлися внутрішні шви, рани, аби не вщухав біль. Бо вимагали від бранця написати покаянну. Не написав, бо ж, спрацювало його безкомпромісне переконання: «я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге».
Покликаний долею бути науковцем, перекладачем, публіцистом, філософом, Тихий став в’язнем радянських концтаборів, пройшовши крізь муки й знущання, адже був одним із найактивніших представників Донеччини, які усвідомлювали, що справа розбудови власної держави потребує жертви кращих.
На жаль, справа, за яку віддав життя Олекса Тихий, не має свого логічного завершення й досі. Але незламність його духу, його вперте «Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим» із якоюсь незбагненною силою карбується в підсвідомості наших воїнів, волонтерів, усіх, хто став на захист України в боротьбі з російським окупантом.
